Глава 40. Тринадцятий

Все йшло надто ладно, щоб бути правдою. Шеадда очікувала на небезпеку за кожним рогом, але жителі фортеці ніби вирішили бути де завгодно, аби не на її шляху. Вищу це влаштовувало, але загалом така ситуація здавалася доволі дивною. Можливо, кров сородича пробудила в ній нові здібності — наприклад, ауру відлякування. А може подібне запустіння взагалі було нормальним — за всі роки свого існування Шеадда лише кілька разів відвідувала цю частину підвалів фортеці. 

Близькість Джерела тиснула, збивала з пантелику і змушувала постійно озиратися навкруги, попри вампірське чуття, що стверджувало — нікого поблизу немає.

Притискаючи голову Ірілатассара до грудей, Шеадда зупинилася перед високими двостулковими дверима. Вирізані на її поверхні руни м'яко сяяли, і їхнє зелене свічення завдавало болю очам вищої вампірки. Опустивши повіки, вона постояла нерухомо кілька секунд, після чого ковзнула пальцями по шиї відрубаної голови, з вологим звуком проникла ними всередину рани. А потім легенько торкнулася дверей закривавленою рукою, одразу ж її відсмикнувши.

Нічого не сталося. Шеадда задумливо примружилася, спостерігаючи за рунами на дверях — вони продовжували мерехтіти, наче нічого й не сталося.

Якщо вона правильно розуміла принцип дії охоронного заклинання, воно реагувало на душевне відлуння того, хто торкався дверей, чим і відокремлювало некромантів від вампірів та інших мешканців фортеці. Ірілатассар вже мертвий, і в його крові цього відлуння могло вже і не залишитися. Або залишилося настільки мало, що заклинання розпізнавало не його, а Шеадду. Вампірка перевела погляд на голову у своїх руках.

— Прошу вибачити мені за неповагу, Повелителю, — саркастично протягнула вона. — Втім, у вас все одно немає вибору.

Малоймовірно, що хтось колись відчиняв двері до кімнати Джерела таким чином. Шеадда не втрималася від усмішки, уявивши подібне у виконанні якогось пихатого ліча або грізного бойового некроманта.

Вона поклала голову Ірілатассара на підлогу і підштовхнула її до дверей. Пролунав глухий стукіт, за ним — клацання.

Шеадда посміхнулася ще ширше. Стулки плавно відчинилися, і руни, що сяяли на них, здалися вищій нестерпно яскравими на тлі щільної пітьми, що панувала по той бік. Примружившись ще сильніше, вона підняла голову Ірілатассара і, після швидкоплинного вагання, зробила крок через поріг.

***

Сандро розплющив очі та розсіяно подивився на стіну за кілька кроків перед собою. Сидячи на підлозі, він виходив зі стану медитації повільно, ніби плавець, що підіймається з холодної темної глибини до прогрітої сонцем поверхні води. За кілька довгих вдихів та видихів перший Повелитель зосередився на дрібній кам'яній кладці перед собою, плавно потягнувся і неквапливо піднявся на ноги. Він окинув поглядом кімнату. Прислухався. Принюхався. Все було так само, як і завжди.

Але внутрішнє відчуття чогось неправильного, що виникло під час медитації, не зникло. Навпаки — посилилося. Це непокоїло Сандро.

Застебнувши комір сорочки, некромант простягнув руку — на ній одразу ж повисла мантія, що чорним птахом злетіла зі спинки стільця неподалік. Знову дивне відчуття. Наче щось дряпнуло грудну клітку зсередини.

Сандро примружився, окидаючи кімнату вже уважнішим — магічним — поглядом. Нічого підозрілого. Енергія, що була сутністю всіх предметів навколо нього, рухалася вільно та звичними шляхами.

— Всі чари на місці, Джерело працює як годиться… — задумливо промовив перший Повелитель. На самоті він звик розмірковувати вголос. — Що не так?

Порожня кімната не відповіла йому. Вирішивши переконатися, що все дійсно гаразд, Сандро попрямував до зали для зборів, створеної за образом кімнати Джерела, що існувала в реальному світі. Покої некроманта займали кілька верхніх поверхів центральної вежі фортеці, хоча будь-якої миті за його бажанням могли переміститися на наземний поверх, до підвалу чи куди завгодно ще. 

Світ Джерела був місцем, не підвладним законам пов'язаного з ним звичайного світу, і ув'язнені в ньому Повелителі могли перекроювати простір на свій розсуд. Але Сандро хотів трохи розім'ятися після тривалої медитації. Точніше, він знав, що за життя йому цього хотілося б. Адже зараз, як і решта місцевих мешканців, Сандро був лише згустком енергії, що відрізнявся від навколишніх предметів лише наявністю власної волі, розуму та пам'яті.

Сандро спустився гвинтовими сходами та неквапливо пройшов кількома коридорами, продовжуючи прислухатися й придивлятися до навколишнього простору. Нічого підозрілого. Крім, хіба що, повної тиші, що панувала навколо. Хоча й вона була частою гостею у фортеці — Повелителі здебільшого проводили час на самоті. Сандро визнавав це доцільним рішенням з огляду на те, що багато хто з них сів на трон, власноруч вбивши свого попередника. Не те щоб некроманти в цьому світі могли серйозно один одному нашкодити в разі суперечки, але перший Повелитель вважав саме виникнення таких ситуацій явищем, не гідним їхнього поточного стану та статусу.

У таких випадках захистом Сандро завжди ставала холодна відстороненість, що межувала з байдужістю, і багато хто бачив у цьому зарозумілість. Сам некромант ховав за нею невміння і, як наслідок, небажання домовлятися і шукати компроміс за допомогою перемовин. За життя він вважав за краще діяти, а не говорити. І діяв правитель на свій розсуд, зважаючи хіба що лише на думку свого брата, на противагу йому — говіркого та вкрай досвідченого у вирішенні різноманітних конфліктів. Після його загибелі Сандро залишився один проти всіх, що призвело до передбачуваного результату. Не схильний до перемовин за життя, після смерті він тим більше не бачив сенсу вчитися цього мистецтва. Хоч допомоги Селара йому подекуди бракувало й тут.

Занурений у невеселі думки про давно загиблого брата, перший Повелитель пройшов під аркою та потрапив до головної зали. Але не звернути увагу на кремезну постать, що сиділа у восьмому кріслі, він не зміг навіть у такому задумливому стані.