Глава 38. Дорога без вороття

Коли це було можливо, Шеадда вважала за краще тримати своє слово. Через силу вона залишила в Мераарі трохи крові, і не вбила його.

Кров сородича щипала язик і обпалювала нутро, але натомість швидко відновлювала сили. Зручно вмостившись на підлозі та спершись об непритомного Мераара, Шеадда заплющила очі, перечікуючи легке запаморочення та шум у вухах.

Схожі відчуття давала кров інквізиторів. Рідкісні, небезпечні ласощі, які їй вдавалося куштувати тоді, коли Ірілатассар потребував усунення чергової перешкоди на своєму шляху до звання верховного святенника. Надто розумні, хитрі, завзяті та спостережливі знаходили свою смерть серед туманів Долини, адже потрапляли в обійми Шеадди. Це було вигідно їм обом. Хоча за найперший ковток такої крові — крові самого Ірілатассара після набуття ним звання інквізитора — вона мало розплатилася життям. Але воно було того вартим. Неймовірні відчуття. Протягом тих кількох хвилин болю та задоволення вона почувалася живою.

Вже пізніше проявився приємний побічний ефект — підвищення стійкості до священної люті, що неодноразово рятувало її під час захисту Шалластхадара. Ірілатассар потребував сильного Хранителя кордонів, кращого за Реомара, і вона прагнула стати гідною цього звання, коли настане час.

Тобто, вже ніколи…

Кого би не вважала Шеадда своїм Повелителем, але корону та посох підкорив Суртаз. І вона нічого не могла з цим вдіяти. Породжена темною магією, зачарована і проклята кров у її венах наче перетворювалась на рідке полум'я, завдаючи нестерпного болю за найменшої спроби навіть просто подумати про те, щоб заподіяти шкоди коронованому некроманту. Про дії в цьому напрямку годі й казати…

І з огляду на це вельми іронічно виглядала спроба В'єррна врятувати Повелителя — той рідкісний випадок, коли надшвидка реакція бойового некроманта його ж і згубила. Шеадда нервово захихотіла, уявивши, як ер'єт-тасс міг би прикритися правителем, підставивши його під удар — і тим позбавивши її можливості підступитися. 

Все так вдало складалося…

Запаморочення минуло. Вища вампірка зиркнула на Мераара, який все ще лежав непритомним. Облизнувши губи, Шеадда не втрималася від спокуси трохи порозмірковувати над тим, чи варто дозволяти даремно пропадати залишкам крові в його тілі. Якщо Мераара не знайдуть найближчим часом — все одно ж помре. Ніхто не дізнається про цю пару ковтків та поглинуту разом із ними душу. А якщо й дізнається, то що з того? Гірше їй вже не буде.

Вища повільно розпласталася вздовж тіла сородича, уважно вдивляючись в його бліде застигле обличчя. Поглинена душа додасть їй достатньо сил, щоб перенести біль та прожити значно довше, ніж дозволено чарами в її крові. Цього вистачить, щоб…

Шеадда сіпнулася й тихо зашипіла, уткнувшись лобом у груди Мераара.

— Не можна, не можна, не можна… — зашепотіла вона і, відсторонившись від непритомного вищого вампіра, сіла на підлогу поряд з ним.

Все ж таки кров інквізиторів не настільки затьмарювала розум, не викликала жагучого бажання пити її знову і знову. Вона була отрутою, для звичайних вампірів — смертельною. Від неї можна було відвикнути. 

Кров сородича — інша. Шеліри створені могутньою магією, відбиток якої несуть протягом всього свого нежиття. Кров потрібна їм для виживання та відновлення сил, і навіть набуття форми шемеліра не звільняє від цих кайданів. Свободу дарує лише остаточна смерть. А ті, хто порушує заборону та п'є кров сородичів, стають двічі проклятими. Спрага, яку і без того складно ігнорувати, стає постійною. І біль від неї здатна ненадовго притупити лише кров іншого вампіра. І що далі — тим частіше й більше її треба.

Втім, Шеадда не розраховувала дожити до моменту, коли її розум остаточно поглине вир кривавої одержимості. Навіть до наступного нападу спраги — навряд. Але, піддавшись одній спокусі, чому би все-таки не спробувати…

Вища спішно перевела свої роздуми в інший бік, заборонивши собі навіть думати про вбивство Мераара та можливості, які могли би їй відкритися завдяки цьому. Це було би ще безглуздіше, ніж те, що вона первісно запланувала. Зрештою, вона обіцяла, а гордість — це все, що у неї тепер залишилося.

Шеадда прислухалася. Двоє живих у супроводі ліча прокотили щось важке коридором. Ментальні відлуння підказали вищій, що ще один живий та двоє лічей залишилися в трупарні.

Доведеться чекати. 

Цьому Шеадда чудово навчилася за довгі роки свого існування. Мабуть — краще за всіх своїх сородичів. Чекати та вірити у можливість втілення задуманого. Їй вистачило б лише хвилини доступу до тіла Ірілатассара без сторонніх очей.

Зітхнувши, вища подалася до іншого кінця кімнати — подалі від Мераара, що все ще чіплявся за своє нежиття. Вона просто чекатиме.

— Прикро, що ти цього не побачиш, — прошепотіла Шеадда, ні до кого загалом не звернувшись. Лукаво посміхнулась і додала: — Втім, я впевнена, якби ти це побачив, то… Знайшов би спосіб воскресити купку мого праху лише для того, щоб стратити мене з особливою жорстокістю…

***

Чекати довелося довго. Краєм свідомості Шеадда спостерігала, як з трупарні вийшов живий. Потім він повернувся у супроводі ще двох, а слідом до них приєднався якийсь ліч. За деякий час ментальне відлуння одного з немертвих стало слабшим. Згодом пізніше всі вони — троє живих та троє немертвих — покинули трупарню, вирушивши кудись головним коридором.

Шеадда стрепенулась: ось той момент, на який вона чекала.

Вирішивши не витрачати сили на трансформацію, вища ковзнула за двері і, крадучись, дісталася до перетину глухого коридору з головним. Некроманти якраз завернули за рік, а ментальний щит захищав Шеадду від пошукового заклинання, тому вампірка швидко, але без поспіху, перетнула освітлену ділянку та зупинилася перед замкненими дверима трупарні.

Нахмурившись, вища торкнулася щільно зімкнутих стулок кінчиками пальців. Напевно — заклинання, адже не було жодного натяку на отвір для ключа. Наскільки вона знала, без спеціальних чарів до трупарні можна було потрапити лише через ці двері або повітропровід. Але витрачати час на пошуки потрібного шляху, щоб у формі туману дістатися своєї цілі, Шеадді не хотілося. Тільки у крайньому разі, якщо дійсно не залишиться інших варіантів.