Глава 37. Безславне повернення

Вайат не вперше бився пліч-о-пліч з імперськими військами. Формально, як інквізитор, він і сам вважався їхньою частиною. Він пам'ятав чимало помпезних церемоній, присвячених поверненню війська до столиці з супутнім вшануванням живих та полеглих.

Але цього разу все було інакше.

Вони поверталися під покровом ночі — тихо пройшли вулицями, без фанфар, слави та почестей. Хоча сам Вайат був цілковито радий цьому. Йому хотілося одного: дістатися фортеці-монастиря, усамітнитися у своїй маленькій келії, помолитися за упокій отця-інквізитора Ірілатуса і забутися сном на вузькому ліжку. Лише за кілька годин, проведених за стінами столичної фортеці в складанні нескінченних переліків імен живих та полеглих сонними писарями, в душі Вайата з'явилася надія на здійснення його бажання.

Вже світало, коли залишки загону інквізиторів наблизилися до території монастиря, що знаходився на пустельній околиці столиці. Від зграйки послушників, що видивлялися їхнє наближення з кам'яної стіни, відокремились двоє. Але назустріч розмірено крокуючим святим воїнам, за межі території, яку зазвичай послушникам покидати заборонено, побіг лише один.

— Отець-настоя… тель… — добігши, захеканий хлопець так квапився передати повідомлення, що мало не ковтав закінчення слів. — Просив… отця-інкві… зитора… зайти до нього.

— Я зрозумів, — кивнув Вайат і ковзнув поглядом по здивованому обличчю послушника. Схоже, що в монастирі ще не знали про загибель Ірілатуса. Втім, імовірніше, все ж знали, але не всі. — Передай йому, що отець-інквізитор Ірілатус загинув, тому за півгодини до нього прийде брат Вайат.

— Отець-настоятель казав зайти до нього одразу після прибуття, — віддихавшись, хлопець говорив рівно і навіть примудрився підлаштуватись під широкий крок інквізиторів, що навіть не сповільнилися через прибуття гінця. Всім хотілося додому, який був вже так близько — достатньо пройти крізь браму. — Можливо…

— Гаразд, — молодий отець-інквізитор подумки зітхнув. Махнув своїм, щоб йшли відпочивати — і святі воїни завернули в бік житлової будівлі. Вайат же повернув в протилежний бік — до храму. Ця висока витончена будівля зі стрілчастими вікнами була місцем молитви та зборів для братів і послушників, а на верхньому поверсі знаходилася келія отця-настоятеля і його кабінет, якщо виникала потреба у зустрічі з кимось віч-на-віч. Туди й попрямував Вайат, а послушник пішов по п'ятах за ним.

— Щось трапилось? — кинув через плече інквізитор.

— Ні… Я не знаю, — поквапом відповів хлопець. — Наставник підняв нас за кілька годин до світанку, потім прийшов отець-настоятель і сказав, що наше місце — на стіні. І як тільки-но повернеться отець-інквізитор — передати йому, щоб він негайно йшов до храму. Але… — зам'явся хлопчина, — я не думав…

— Що отця-інквізитора не буде? — не обернувшись, м'яко спитав Вайат.

— Ну… Так, — протягнув послушник. З півхвилини вони йшли мовчки, і схоже, що цього часу хлопцю вистачило, щоб зібратися з духом. — А можна запитання?

— Можна.

— Ви знаєте, хто тепер буде отцем-інквізитором?

Зупинившись перед масивними, окованими металом вхідними дверима храму, Вайат обернувся. Він вперше придивився до хлопчини — на перший погляд, тому можна було б дати років дванадцять-тринадцять, не більше. Насправді ж він напевно був старшим, в його очах Вайат помітив зовсім не дитячу цікавість, а нашивка на рукаві послушницької ряси вказувала на його віддану службу і шанс стати в майбутньому інквізитором. Під його поглядом хлопець напружився та опустив погляд, ніби в очікуванні покарання за надмірну цікавість.

—  Отцем-інквізитором? — перепитав Вайат.

Не підвівши очей, послушник мовчки кивнув.

— Знаю. Ним стану я, — відповів інквізитор і штовхнув важку стулку. До храму послушник за ним не пішов.

***

— Брате Вайате? — огрядний і кругловидий старий, що сидів за столом, підняв голову. Гладка лисина, облямована рідким сивим волоссям, блиснула в перших променях новонародженого сонця. — Я кликав отця-інквізитора.

— Отець-інквізитор Ірілатус мертвий, — спокійно промовив Вайат, зупинившись перед ним.

— Он як… — протягнув отець-настоятель. На його гладко поголене обличчя набігла тінь гидливості, наступної ж миті поступившись задумливості. — Отже, таки повернувся додому…

— Він загинув, як герой, отче-настоятелю Ровіме, — тон інквізитора не змінився, він не мав права виказувати свої почуття, але й змовчати не зміг. — Я був поруч з ним, коли на нас напали вампіри. Він власноруч знищив їхнього ватажка. Це було вночі перед прибуттям армії. Отець-інквізитор не встиг відпочити, але все одно повів у бій братів, щоб підтримати Імператрицю.

— Ти бачив його тіло? — примружившись, старий подивився на Вайата.

— Я бачив, як він упав, — інквізитор відкрито зустрів погляд настоятеля, і деякий час вони мовчки та немиготливо дивилися один на одного. Старий Ровім відвів погляд першим.

— Що ж… Отже, треба оголосити нового отця-інквізитора, — зітхнув отець-настоятель та встав з-за столу.

— Отець-інквізитор Ірілатус призначив мене своїм наступником і сказав, що ви маєте всі необхідні розпорядження, — промовив Вайат. — Це дало мені право наказувати братам у бою, що врешті-решт врятувало життя багатьом з нас.

— Отже, ти знаєш… — Ровім усміхнувся, і Вайат піймав себе на думці, що усмішка ця виглядала напрочуд нещирою. — Це добре. Розпорядження у мене дійсно є. Як і дещо, що він просив передати тобі особисто… Зараз знайду.

Отець-настоятель, несподівано спритно для своєї статури, попрямував до шафи біля стіни. Відчинив стулку і розпочав пошуки серед численних сувоїв, книг та стосів документів, які побіжним поглядом помітив на полицях інквізитор. Лише на четвертій Ровім, схоже, знайшов необхідне — послинивши палець, отець-настоятель відігнув кілька сторінок, кивнув своїм думкам, щось пробуркотів, і лише після цього простягнув згорток Вайату.