Глава 35. Інесшелласт

У трупарні було темно і, як знав Суртаз, дуже холодно. Ця простора кімната межувала з підвальними приміщеннями, де у магічній кризі зберігався резерв тіл для зомбі та просто тіла, які могли стати в пригоді для експериментів.

Вздовж суцільної стіни без вікон та дверей вишикувалися чотири високих та масивних кам'яних плити, що слугували столами для розтину тя проведення ритуалів. На двох з них лежали тіла.

Погляд Суртаза зачепився за дальню від входу плиту. На ній лежало вкрите по груди обезголовлене тіло. Некромант придивився і зрозумів, що це — Ірілатассар. В ногах мерця лежав акуратно складене чорно-червоне інквізиторське вбрання. Суртаз не відчув радості від вигляду тіла свого майже вбивці — лихе холодне відсторонене вдоволення. Однією проблемою менше.

Побачити, хто лежить на найближчій до входу плиті, до пори некроманту заважали троє людей у робах. Над ними височіла Аліссетеад-Шаал. Жінка-ліч керувала діями адептів, водночас гортаючи причеплену до пояса книгу. Помітивши Суртаза та Нес-Ашшада, Лісс відволіклася від своєї справи.

— Вітаю вас у посмерті, Повелителю, — вона схилилась в церемонному напівпоклоні. Адепти повернулися в бік Суртаза і схилилися слідом, після чого знову стали до справи. — Зараз закінчимо з В'єррном і візьмемось за підготовку вашого тіла

— Я можу… — підтримувати себе в повітрі та одночасно розмовляти Суртазу все ще було непросто. Він затнувся і майже торкнувся ногами підлоги, — поспостерігати за ритуалом?

— Авжеж, — кивнула Аліссетеад-Шаал. — Щоправда, ми вже майже закінчили. Присядьте, якщо хочете, — вона вказала на вільні столи та повернулася до спостереження за діями адептів.

Пролітаючи повз кам'яне ложе з тілом В'єррна, Суртаз мимоволі ковзнув по ньому поглядом. Розкреслена шрамами шкіра по краях численних ран просто звисала клаптями. Крові не було — оголений мрець, що лежав головою в бік проходу, був не лише обмитим, а і вкритим рунічними написами. Адепти якраз наносили останні буро-червоні символи на щиколотки та стопи В'єррна. Сумно похитавши головою і вже практично не сподіваючись відчути хоча би щось, Суртаз незграбно опустився на сусідню плиту і мимоволі зиркнув на тіло Ірілатассара, що знаходилось віддалік.

— Моя особиста думка — його варто спалити, а прах розвіяти за межами Долини туманів, — прошелестів Нес-Ашшад, вочевидь простеживши за його поглядом. — Звісно, і в поточному стані він вже цілком безпечний, просто…

— Упокоїтися на батьківщині — завелика честь для того, хто приніс їй стільки лиха… — похмуро продовжив за нього Суртаз. — За те, що він вчинив, я стер би будь-які згадки про нього з літописів Шалластхадара та пам'яті сучасників. Але це неможливо. Та й безглуздо.

— Якою б гіркою не була пам'ять, вона повинна залишитися, — погодився ліч. — Тоді з'явиться шанс, що таке більше не повториться…

Тим часом підготовка тіла В'єррна до ритуалу була завершена. Двоє адептів вийшли з трупарні, але невдовзі повернулися, обережно штовхаючи перед собою великий низький візок. Те, чим він був навантажений, було схоже на велику кам'яну труну з химерно прикрашеною кришкою. Підкотивши візок впритул до плити з тілом, адепти обережно зняли масивну кришку та опустили її на підлогу, притуливши до стіни. Суртаз мимоволі здивувався силі цих звичайних зовні людей. Відійшовши вбік, двоє адептів нерухомо застигли, спостерігаючи за тим, як третій наблизився до тіла з тацею, заставленою пузатими склянками.

Гучно закривши книгу, підлетіла ближче й Аліссетеад-Шаал. Взявши з таці найбільшу склянку з темно-синім вмістом, жінка-ліч прошипіла коротке заклинання і вилила в'язку рідину до відкритої труни. Після цього була відкоркована пляшка меншого розміру — в ній мерехтіла примарно-срібляста рідина, така легка й рухлива, ніби ще мить — і вона стане парою, вилившись крізь вузьку шийку. Пролунали нові, не знайомі Суртазу слова стародавньої мови некромантів. Під шиплячий шепіт до труни полетіли кілька щедрих жмень темно-червоного порошку. Останньою в кістяних руках жінки-ліча опинилася осяяна холодною зеленню чи то скляна, чи то кришталева куля розміром з невелике яблуко.

З надзвичайною обережністю Лісс опустила її до труни — для цього їй довелося мало не скластися навпіл, перегнувшись через витесаний з каменю край. Промовивши чергове заклинання, жінка-ліч випросталась і спритно відлетіла вбік. 

Суртаз заворожено спостерігав за тим, як з глибини труни потягнулися рвані темні клапті чи то диму, чи то туману. Наче десятки неспокійних пальців, вони обережно обмацували край труни, ніби щось шукали. 

Підкорившись владному змаху кістяної руки, адепти підхопили тіло В'єррна та обережно поклали до труни. Слідом — злагоджено й швидко повернули на місце кришку. Лісс знову наблизилась і доторкнулась до різьблення на темному камені. Осяяні все тим же холодним зеленкуватим світлом, вони виявилися рядами рун шаларанна, вигадливо переплетеними у невідомому Суртазу заклинанні.

— От і все, — прошелестів Нес-Ашшад, спостерігаючи за тим, як двоє адептів у супроводі Лісс прибирають візок. Третій помічник тим часом взявся за змивання з ритуального столу слідів від фарби та крові.

— Тобто — все? — здивовано перепитав Суртаз.

— Ритуал завершений. Решту інесшелласт* зробить сам.

— Ця труна?

— Так, — ліч видав короткий смішок. — Ця, як ви висловилися, труна. Мине трохи часу, плоть В'єррна розчиниться і стане самою пітьмою, що вкриє його кістки чорним вбранням втілення смерті. Так і з'являються умертви.

— Виходить, його душу встигли зловити? Це ж вона була в Ловці душ? — несподівано для себе Повелитель ледь вловимо відчув щось, підозріле схоже на смуток. — Я ж правильно зрозумів, що саме Лісс поклала останнім до… інесшелласта?

— Так, вона встигла впіймати душу В'єррна. І якщо це вас заспокоїть…

Суртаз відкрив було рота, щоб нагадати про необов'язковість формальностей, але Нес-Ашшад виразно хитнув головою в бік присутнього неподалік адепта.