Глава 33. Світ Джерела

Суртаз нічого не бачив, не чув, не відчував. Не було ні болю, ні слабкості, ні страху. Сутичка з Ірілатассаром здавалася лише кошмаром, і він щойно прокинувся, щоб…

Щоб остаточно зрозуміти, що помер. І не може розплющити очі. Навіть пальцем ворухнути не вдається.

За якийсь час він почув голоси. Вони долинали звідкись здалеку. Щось обговорювали. Голосів було багато — навіть ледь вловиме відлуння бесіди дозволило Суртазу вирізнити щонайменше п'ятьох, різних за тембром голосу і темпом мови. 

Повторна спроба розплющити очі нічого не дала. Повіки наче налилися свинцем. Руки й ноги теж ніби йому не належали. Хвиля паніки накрила Суртаза й одразу схлинула, варто йому було почути, як спотворений відстанню — але все одно знайомий — голос покликав його на ім'я. 

Знову спроба розплющити очі. Цього разу повіки трохи здригнулися. Втім, здалося. 

А знайомий голос продовжував кликати його, з кожним разом лунаючи все ближче й ближче.

***

— Суртазе, — повторив Шаддаер. Він стояв навколішки біля голови свого учня, що лежав у центрі рунічного кола, і тримав долоні на його скронях. — Ну ж бо, ти зможеш.

— Повіки здригнулися, — тихий мелодійний голос належав чоловікові з довгим сріблястим волоссям. Той сидів на підлозі всередині кола, ближче до краю. Спершись ліктями об коліна, він з цікавістю спостерігав за тим, що відбувається. — Допомогти йому? — спитав він, підперши підборіддя кулаком однієї руки, а другою заправивши сріблясте пасмо за загострене вухо.

— Дрібнішає некромантський рід, — пирхнув худорлявий чоловік, що стояв поруч з ельфом. Закотивши бурштиново-жовті очі, він скривився, дістав прямо з повітря якусь книгу та попрямував до крісла, що стояло віддалік. Забравшись в нього з ногами, пробуркотів: — Навіть прокинутись сам не може.

— Чи не про тебе, Мольтаре, — вкрадливо пролунало з іншого кінця кімнати, — свого часу так само казав Шид-Аттар?

— Починається, — некромант із книгою знову мученицьки закотив очі та зітхнув. — Шеміссте, скільки можна?..

— Так-так, саме про нього, — єхидно промовив невисокий чорноволосий чоловік, що раптом виник позаду крісла Мольтара. Спокійно вмостившись на підлокітнику та безсоромно зазирнувши до книги, він додав: — Втім, мені сподобалось. Не кожне століття у нас тут з'являється тіло, яке напрочуд довго перебуває непритомним і не намагається втекти, але при цьому чудово відчуває біль. Втім, — у зеленувато-карих очах некроманта затанцювали зловісні іскорки, підкреслюючи ласкаво-хижу посмішку: — Якщо Суртаз найближчим часом не отямиться, мене це теж цілком влаштує. У мене є парочка тортур, яки було б непогано перевірити… на комусь іншому.

Він багатозначно зиркнув на Мольтара, але той демонстративно уткнувся в книгу і нічого не відповів.

— Годі вже, — тихо, але твердо промовила єдина присутня в кімнаті жінка. — Шаддаере, чи не варто дійсно йому допомогти? Він опинився тут вперше і не з власної волі.

— Гадаю, поки що не варто втручатися в природний процес, — замість дванадцятого Повелителя відповів інший некромант. Невисокий, з коротким попелясто-каштановим волоссям, він розмірено крокував вздовж рунічного кола з зовнішнього боку. — Як творець цього ритуалу, я вважаю, що пройти випробування пробудженням він має сам, Алевантіє, — чоловік задумливо потер підборіддя. — Тоді йому буде легше освоїтися в посмерті та прийняти як належне деякі його особливості.

— Ото ти після остаточної смерті вирішив скласти нам компанію у своїй живій подобі, Дерцкане, — криво посміхнувся Шид-Аттар, продовжуючи сидіти на підлокітнику крісла і краєм ока раз по раз зиркаючи до книги Мольтара. — Але я тебе розумію. Нічого не відчувати… — третій Повелитель повів плечима, наче йому раптом стало холодно, — це так нудно.

— В посмертній формі чимало переваг, — зверхньо усміхнувся Дерцкан у відповідь. — Але тобі, Шиде, цього не зрозуміти.

— Він ворухнув пальцями, — напружено промовив Шаддаер. — Селеноре, гадаю, твоя допомога не знадобиться.

Ельф мовчки кивнув і піднявся на ноги. Безшумно переступивши край рунічного кола, він попрямував до одного з вільних крісел.

— Незабаром прокинеться, — розчаровано протягнув Шид-Аттар і невинно усміхнувся у відповідь на холодний погляд пронизливо-зелених очей Селенора, що саме в той момент проходив повз.

— От чому щоразу, коли ви збираєтесь в одній кімнаті, то перетворюєте цю подію на якусь божевільну виставу? — чоловік, що поставив це запитання, втомлено відкинувся на спинку крісла. Блідий, з довгим темним волоссям, він обвів присутніх поглядом темно-карих, майже чорних очей. — Вам ще не набридло?

— Сандро, ну як це може набриднути? — обернувся Шид-Аттар. — Вони ж так кумедно казяться, варто їх хоч трохи зачепити. А то сидять собі такі, серйозні, набундючені…

Під похмурим поглядом першого Повелителя, щира усмішка третього повільно згасла. 

— Між іншим, у мене тут не так вже й багато задоволень, — буркнув він. — Навіть катувати нема кого. 

— Ну чому ж, — відгукнувся некромант, що весь цей час спостерігав за оточенням з мовчазним інтересом. — У тебе завжди є ти.

— Дуже смішно, — пирхнув третій Повелитель, нарешті позбавивши підлокітник чужого крісла від своєї присутності. — Самокатування перестало нормально давати мені сили вже на другому столітті існування Шалластхадара. А я тоді, між іншим, ще навіть був живим. Що вже казати про це… — він непевно махнув рукою, — місце. Хоча… — погляд Шид-Аттара зупинився на співрозмовнику, а обличчя набуло загадково-задумливого виразу. — Слу-у-ухай, Васкаедре, у мене є чудова ідея…

— Е, ні, це без мене, — хитнув головою п'ятий Повелитель. — Остання твоя чудова ідея призвела до дуелі з Родрімом. А передостанню я втілювати не збираюсь, тому битися з тобою не буду. Сподобається ще, ти ж потім не відчепишся.

— До речі, а де Родрім? — запитала Алевантія, перш ніж Шид-Аттар встиг щось відповісти Васкаедру.

— Гадки не маю, — розвів руками п'ятий Повелитель. — Кронвелла та Охтара теж немає, як бачиш.