Глава 30. Останній крок

Просування вперед здалося Ірілатусу нескінченним подоланням відчуття слабкості, сліпоти та струшування налиплих на чоботи шматків багнюки. Після заклинання Мартіолуса в грудях не вщухав тупий біль. І хоча колишній некромант знав, що цей вид чарів не здатен його вбити — не в поточному стані тіла й душі — але мимоволі зрадів, що легко відбувся. Надто багато ненависті вклав старий чаклун у свої чари. Зате тепер вони майже безперешкодно рухалися вперед повз купи неживих тіл та кісток, що впали на землю прямо там, де їх наздогнала магія.

Ірілатус відчув ментальний дотик. Шеадда була поруч, очікувала на слушний момент. Смикнувши куточком рота в усмішці передчуття, отець-інквізитор озирнувся. Втрати були б значними, якби не втрутився архімаг. А так серед загиблих було лише кілька інквізиторів, десяток латників та пара десятків лучників і їхніх помічників. Імператриця була надійно прикрита магічними щитами, найімовірніше — створеними самим Мартіолусом, тоді як трійка вільних чарівників безперервно повторювала заклинання, що забезпечувало захист від прокльонів лічей. Незабаром до них приєднався і четвертий: повітряний бій був програний, тому захисному куполу повернули первісний розмір.

Подумки отець-інквізитор закликав некромантів діяти рішучіше. Він розраховував на швидке просування армії в бік фортеці — і настільки ж стрімке її знищення приблизно на півдорозі. Як майбутній Повелитель, Ірілатус хотів обійтися якомога меншими руйнуваннями та жертвами з боку Шалластхадара. Зараз же імперське військо подолало вже більш ніж половину відстані, а захисники так і не завдали по-справжньому нищівного удару. Втім, помітивши рух туману праворуч від себе, Ірілатус змінив свою думку. Досвідченим оком помітивши в імлі примарні силуети, він стрімко і без попередження зробив крок убік, підставивши під удар привидів інквізитора, що йшов за ним.

***

Якщо умертви викликали у Суртаза трепет, то від вигляду спектрів, що здійнялися над зубцями вежі, його охопив несвідомий страх. Вони не були схожі на привидів — ті не виглядали якось жахливо чи огидно, суто силуети давно померлих людей. Спектри ж зберегли у своїй зовнішності всі сліди тортур, яким піддавали тіла магів у процесі створення цього рідкісного виду нежиті.

Численні переломи кінцівок, знята клаптями шкіра, цвяхи і гаки, що стирчали прямо з примарної плоті — багато було такого, до чого Суртаз намагався не придивлятися занадто уважно, але і не дивитися теж не міг. Як він знав, досвідчений некромант здатний надати свіжоствореній примарі будь-яку подобу, і в такій моторошній зовнішності спектрів був сенс: жах від їхнього вигляду міг дати нежиті перевагу — дорогоцінні секунди, необхідні, щоб дістатися своєї жертви. Наляканому магу складніше зосередитися. Особливо, якщо він розуміє, що до його смерті залишилися лічені секунди, а останнім, що він відчує, стане холодна порожнеча повної втрати сил.

Чотири спектри, підкорившись наказу когось із кширр-тассів, пірнули вниз. Суртаз повільно видихнув крізь зуби. 

— Страх — природне явище для живих, Повелителю, не варто його соромитись. Слід вчитись його долати, — помітивши це, прошелестів Нес-Ашшад. Інші лічі тим часом робили свою справу — піднімали нежить і насилали чергові прокльони. — Настане час, і ви його позбавитесь.

— Хочеш сказати, що ти нічого не боїшся? — некромант ухопився за можливість відволіктися від думок про те, що чекає на імперських магів за кілька хвилин. Не те щоб Суртазу було їх шкода, але впустити шанс дізнатися щось про своє майбутнє посмертя теж не міг.

— Чи боюся я чогось? — перепитав ліч. — Ні. Є деякі події, яких я остерігаюсь. Наприклад, вашої передчасної загибелі, якщо ви знову покинете захисне коло, а хтось із сур-тассів саме в цей момент створюватиме чумну хмару, і вітер подує в ваш бік…

Суртаз мимоволі опустив погляд у пошуках межі згаданого кола, коли до нього донісся свист сміху Нес-Ашшада.

— Даруйте старій нежиті, Повелителю, — продовжив він. — Але ваша безпека дійсно мене турбує. Якщо армія Імперії наблизиться до стін фортеці, вам доведеться зійти вниз.

— Але я питав про страхи, — нагадав некромант.

— Я нічого не боюся.

— Навіть остаточної смерті?

— Остерігаюсь, можливо, але не боюся. Перша смерть примиряє з неминучістю другої.

— Спектри атакують, — один з кширр-тассів рвано сіпнувся і ледве не випустив книгу.

— Опираються? — обернувся до нього Нес-Ашшад. 

— Ненависть переповнює їх, — відповів ліч, повісивши на пояс важкий том. — Схоже, доведеться упокоювати, якщо вціліють після бою. Небезпечні, норовисті. Ніби Ірілатассар вклав у них частину власної душі.

— Що? — скинувся Суртаз. — Їх створив Ірілатассар?

— Так… — прошелестів Нес-Ашшад. — Він виявив… певну схильність до цієї справи.

— В такому разі, — похмуро промовив Повелитель, — буде справедливо наостанок дозволити спектрам вбити і його, слідом за магами.

***

Втомившись після масового упокоювання нежиті, Мартіолус повністю зосередився на підтримці магічних щитів навколо Імператриці. Тому він не одразу зрозумів, що саме пішло не так. Здавлений стогін чарівника позаду нього привернув увагу радника. Обернувшись, він побачив, як наймолодший серед магів обм'як і повільно завалився набік — просто під копита коня одного з паладинів. Закута в броню вишколена тварина навіть не збилася з кроку.

Загиблий маг був одним з четвірки, що підтримували захисний купол. І туман, ніби відчувши слабину, вже випустив перші щупальця у спробі закрити собою вільний простір. 

— Що відбувається? — голос Імператриці пролунав напружено. Вона сторожко спостерігала за тим, як напівпрозорі людські силуети напали на її воїнів.

— Схоже на… — Мартіолус піднявся в сідлі для кращого огляду й мало не подавився не промовленими словами. Невидимий для звичайних людей, перед архімагом застиг спектр. Наступної миті він набув осяжної форми та полоснув радника по обличчю вбитими в пальці цвяхами. Водночас із цим в нього полетіла магічна стріла — вишкіл архімага дав про себе знати. Смертельно небезпечна примара перетворилася на хмарку звичайного диму.