Глава 28. Плани та задуми

Сидячи на пагорбі, Ірілатус спостерігав, як повз нього рухалась армія Імперії. Він встиг нарахувати приблизно дві сотні лучників, сотню латників і стільки ж інквізиторів. Зграя грифонів кружляла в небі, але в їхній кількості він не був впевнений — чи то два десятки, чи то три. Останнім на просторе плато перед перевалом прибув кінний загін — вбрана в лати Імператриця верхи на білому жеребці у супроводі пятьох паладинів. Один з них імперський стяг.

Отець-інквізитор зневажливо посміхнувся: правителька вважала, що це видовище надихає її війська. Йому ж така поведінка здавалася дурістю. Вершники височіли над рештою війська і були чудовою мішенню для лучників та лічей. Втім, Ірілатус не збирався заважати Імператриці героїчно загинути, тому свою думку тримав при собі. До того ж, навряд чи вона когось цікавила. Та й Імператриця не така вже й беззахисна — в обозі, що плентався в самому хвості, були маги. 

Прислухавшись до своїх відчуттів, Ірілатус нарахував вісім чарівників. Неприємна новина. Це означало, що йому самому доведеться обходитися без магії — якщо чаклуни відчують хоч найменше її відлуння, то обов'язково повідомлять про це Імператриці або комусь з її оточення. Отець інквізитор не любив придворних магів, і це почуття було взаємним. 

Армія зупинилася для короткого перепочинку, щоб пізніше відновити маршовий порядок для подолання перевалу. Зітхнувши, Ірілатус підвівся та широким кроком попрямував до інквізиторів, що чекали його внизу.

***

На даху найвищої з веж фортеці Шалластхадара завершувалися останні приготування — по периметру вирізаних на кам'яній підлозі концентричних кіл та всередині кожного з них були акуратно виведені останні рунічні написи. Придивившись уважніше, Суртаз дійшов висновку, що для їхнього накреслення була використана кров. Нес-Ашшад, першим помітивши присутність Повелителя, відокремився від групи лічей і неквапливо полетів назустріч.

— Вирішили помилуватися видом, Повелителю? — прошелестів він, схилившись у напівуклоні.

— В'єррн порадив мені піднятися сюди, — підібгав губи Суртаз, мимоволі роздратувавшись через присутність сторонніх, що змушувало ліча офіційно до нього звертатися. Та вже за мить усміхнувся: — Та й коли ще буде можливість зблизька поспостерігати за діями одразу кількох лічей, — некромант окинув поглядом долину, що розстилалася внизу: — І краєвид тут дійсно чудовий.

— Хотілося б мені, щоб привід для спостереження був менш… Небезпечним. Хоч імперська армія і невелика, але мене непокоїть присутність в ній Ірілатассара. 

— Гадаєш, він використовуватиме магію у присутності інших інквізиторів? — поцікавився Повелитель, спостерігаючи за тим, як інші лічі почали неквапливо розлітатися по призначеним для них місцях. 

Троє кширр-тассів застигли у найбільшому колі — їхнім завданням було підтримання подоби життя у вже піднятій нежиті та, за нагоди, відновлення її чисельності тілами загиблих супротивників. Кожен некромант тримав у руках велику книгу, причеплену до пояса товстим ланцюжком. 

Суртаз подумки зазначив, що після бою було б непогано зазирнути до якогось із цих томів. 

Тим часом четверо сур-тассів розмістилися по малих колах, розташованих дугою вздовж зубчастого краю вежі. Кістляві руки цих некромантів тримали посохи — схожі на той, що м'яко зігрівав пальці Суртаза, не дозволяючи їм замерзнути на крижаному вітрі. 

— Магію?... — ніби отямившись від роздумів, відповів Нес-Ашшад. — Навряд. Але він з юних років був дуже… вивертким. Якщо він примудрився переконати Імператрицю піти на нас настільки малими силами, то він напевно щось вигадав, щоб забезпечити власне виживання в самовбивчій атаці. Це мене непокоїть. 

— Реомар вважав, що Ірілатассар став надто самовпевненим, — тихо промовив Суртаз.

— На жаль, Реомар помилявся. А якщо і мав рацію, то сам він продемонстрував аж ніяк не меншу самовпевненість, — шелестливий голос ліча пролунав зловісно. — А тепер прошу вас посісти своє місце, Повелителю, — Нес-Ашшад вказав на коло, раніше не помічене Суртазом, адже знаходилося позаду лічей. 

Повелитель Шалластхадара покірно перетнув розкреслену рунами межу, розпізнавши серед них символи різних видів захисту, в тому числі — і від магії.

***

Інквізиторів виявилося трохи більше сотні — не наймолодших, але й не тих ветеранів, яких Ірілатус розраховував відправити на вірну смерть у Долині туманів. Найдосвідченіших святих воїнів отець-настоятель завбачливо залишив на своїх місцях — стежити за порядком у неспокійних землях, де час від часу то повставали мерці, то з'являлися демони. Якби Ірілатус планував повернутися до столиці після битви, то на цього благовидого дідуся очікувала б одна смертельно неприємна розмова. Йому пощастило.

Помітивши, що до них прямує отець-інквізитор, розташовані було на відпочинок святі воїни спритно повставали з землі та оточили його.

— Вітаю вас, браття, — звично збрехав Ірілатус. 

За ці роки жоден інквізитор не став йому братом ні по крові, ні по духу. Щось на кшталт симпатії зумів викликати лише Вайат. Мабуть, через те, що трохи нагадував Ірілатусу, яким він сам пам'ятав себе в юності. Відшукавши хлопця поглядом, отець-інквізитор смикнув куточком рота в натяку на усмішку, після чого продовжив говорити:

— Сьогодні на нас чекає важка, але славетна битва. І я хочу повідомити вам наступне… Може так статися, — Ірілатус обвів поглядом інквізиторів, які ловили кожне його слово, — що я не переживу цей бій. Напад тричі проклятих кровопивць і знищення їхнього ватажка забрали у мене чимало сил. І на той випадок, якщо там, — отець-інквізитор махнув рукою в бік долини, — мене вб'ють, командування візьме на себе… — він зробив невелику паузу, — брат Вайат.

Попри очікування Ірілатуса, ніхто не спробував оскаржити його рішення. Інквізитори переглянулися, зиркнули на застиглого від несподіванки хлопця, а після — врізнобій висловили згоду. Вайат, безперечно, був талановитим. І те, що він вижив у нічній сутичці з вампірами, добряче підняло його авторитет в очах братів.