Глава 27. Перед битвою

Носком чобота Ірілатус колупнув край купи праху, на яку перетворився вищий вампір з першими променями сонця. Реомар так і не встиг отямитися перед остаточною смертю, тому навіть не мучився.

Втім, отець-інквізитор почувався надто виснаженим для того, щоб відчувати прикрість із цього приводу. Головне — справу зроблено. Зітхнувши, він сів на землю біля найближчого дерева, сперся спиною об стовбур і заплющив очі.

— Отче-інквізиторе, ви поранені?

Вайат. В грудях Ірілатуса стало трохи тепліше від розуміння, що хлопець опинився серед тих чотирьох, хто вижив у нічній різанині.

— Ні, просто втомився.

Сонце приємно пригрівало вистуджену шкіру. Ірілатус усією душею ненавидів стан, що неминуче приходив за спалахом священної люті. Слабкість, різь в очах, нудота і відчуття порожнечі в голові. Спочатку він думав, що це його особиста плата за збережену сутність некроманта. Та що довше Ірілатус спостерігав за іншими інквізиторами, тим ясніше розумів — цей стан відчувають всі, різниця лише в ступені переносимості. І, на відміну від нього, Вайт був одним з тих щасливчиків, хто легко переносив таку слабкість. Він швидко впадав у бойовий транс священної люті — і так само легко виходив з нього, майже не відчуваючи якихось незручностей. Талановитий хлопець, чиє піднесення — справа часу та питання живучости.

З нього вийшов би хороший некромант.

Продовжуючи сидіти із заплющеними очима, Ірілатус почув шурхіт звідкись позаду. Пролунав знайомий звук відкоркованої пляшки та наливання рідини. Йому захотілося пити, але не настільки, щоб підніматися та кудись йти.

— Отче-інквізиторе, випийте.

Ірілатус неохоче розплющив очі та побачив на піднесену до його обличчя чашу, наповнену чимось рожевим. Відчув кислуватий запах з ледве вловимими квітковими нотками. Розведене водою вино з медом — перевірений поколіннями інквізиторів засіб для швидшого відновлення сил. Ірілатус сіпнув куточком рота в подобі усмішки — мабуть, виглядав він зовсім кепсько, якщо Вайат зібрався його напувати.

— Дякую, я сам, — пальці тремтіли, але він зумів взяти чашу та не розплескати її вміст.

— Як скажете, — молодий інквізитор кивнув та пішов по своїх справах. Дуже тактовно з його боку.

Ірілатус подивився на напій у своїх руках та скривився від думки, що зараз — найкращий момент, щоб його отруїти. Ніхто не здивується загибелі інквізитора, чиє життя стало паливом для полум'я священної люті під час сутички з могутнім кровопивцею. Багато хто так гинув — під час бою або пізніше, не впоравшись зі слабкістю. Не найгірша смерть. У чомусь — навіть правильна. Але вона жодним чином не входила до планів Ірілатуса.

Глибоко вдихнувши та повільно видихнувши, отець-інквізитор беззвучно промовив найпростіше заклинання, що дозволяло виявити відомі йому отрути. А знав їх колишній некромант чимало. Свого часу він розмірковував над тим, щоб отруїти Шаддаера. Втім, не склалося. 

Заклинання спрацювало не одразу — слабкість далася взнаки. Та зрештою Ірілатус все ж переконався в тому, що вино безпечне. Зробивши обережний ковток, він заплющив очі та зосередився на подоланні нудоти. Коли ж тіло припинило спроби позбавитися рідини, що потрапила всередину, отець-інквізитор став потроху цідити кислувато-солодкий напій. Слабкість поступово відступала, і на зміну їй прийшла звичайна втома. Перевірений засіб подіяв, як і завжди. 

Допивши вино, Ірілатус почав було розмірковувати про доцільність такої розкоші, як пара годин сну, але багатоголосий свистячий клекіт перервав його думки.

Отець-інквізитор підняв погляд. Сонце, що дрібною золотою монетою зависло в небесній блакиті, на мить закрила крилата тінь. Одна, друга, третя. Грифони. Химерні істоти, що передньою половиною нагадували хижого птаха, а задньою — величезну кішку. 

Імперське військо прибуло.

***

Крізь відчинену браму фортеці до вкритої туманом долини виливався потік мерців. Скелети та зомбі, підняті кширр-тассами та скеровані бойовими некромантами за межі твердині, крокували повільно і розмірено. Підкорені чужій волі, вони шикувалися півкільцем приблизно за сто кроків від стін. Там вони завмирали в очікуванні нових наказів. Останніми назовні рушили скелети-лучники, але не всі — частина залишилася в фортеці та розмістилася на стіні. 

Вампіри вже давно розчинилися в тумані. Мераар розмістив своє крило біля перевалу, Шеадда — з рештою свого — залишилась в долині ближче до фортеці. Її вампіри ще не оговталися після нічної сутички, тому їх вирішили поберегти.

А біля самої верхівки купола туманної імли ширяли десятки привидів, покірні наказам кширр-тассів, готові будь-якої миті кинутись на ворога, де б він не був.

В'єррн зосереджено спостерігав за переміщенням нежиті крізь бійницю вежі над брамою, схованих за захисним кільцем стін. Суртаз відмітив, наскільки блідим та змарнілим той виглядав, тому вирішив зайвий раз не відволікати його запитаннями, що вертілися на язиці. Хоча сам же бойовий некромант і запропонував йому простежити за маневрами з близької, але безпечної відстані. Інші ер'єт-тасси вже були внизу, скеровували нежить і шикували їх у подобі бойового порядку. В'єррн пізніше планував до них приєднатися, що викликало з боку Нес-Ашшада якесь невдоволене буркотіння на шаларанні. Наскільки зміг розібрати Суртаз, ліч щось говорив про те, що дурість заразна.

Проте, Повелитель Шалластхадара з мовчазною цікавістю спостерігав за нежиттю. Усвідомлення того, що десь там, унизу, були й особисто ним підняті зомбі, викликало у некроманта відчуття, схоже на захоплене вдоволення.

— Мор знову втратила контроль, — несподівано зітхнув В'єррн.

— Що? — не зрозумів Суртаз.

— Мортіаль, — бойовий некромант вказав на тендітну жіночку фігурку. Вона стояла неподалік від групи мерців, що безладно тупцяла на одному місці. Суртаз впізнав її — ця жінка була присутня в залі під час церемонії перед випробуванням у Мертвому саду. — Вона — гарний фантомник, — продовжив В'єррн, — але надто легко втрачає концентрацію, коли керує м'ясом.