Глава 26. Кінець ночі

— Чому ти не пішов з ними? — бойовий некромант скоса глянув на вищого вампіра, що стояв поруч з ним на стіні фортеці.

— Наказ Реомара, — зітхнув той. — В'єррн, ти ж його знаєш, сперечатися було безглуздо. Головний аргумент — на варті кордонів має залишитися хоча б одне крило у повному складі разом зі своїм вищим. А якщо з ним пішла Шеадда… — вампір розвів руками на знак своєї безпорадності.

— Як же мені не подобається ця заграва, — видихнув В'єррн і сперся на кам'яну кладку, вдивляючись у багряне нічне небо над помітним вдалині перевалом. Як і більшість мешканців фортеці, він чудово бачив крізь магічний туман. Непроглядна для сторонніх перлисто-сіра імла просто відмічала свою присутність прозоро-сріблястим серпанком, помітним лише для бокового зору. — Мерааре, ти можеш дізнатися хоча би приблизно, що там з ними?

Вампір пирхнув. 

— Знаю, ти ненавидиш ментальний зв'язок, — винувато продовжив некромант. — Але раптом там щось не так — під покровом ночі ми ще зможемо втрутитись і…

— Та зрозумів я, зрозумів вже, що ти не заспокоїшся, — пробуркотів Мераар, приречено закотивши очі. На відміну від більшості сородичів, чорними у нього були тільки райдужки, а нелюдську природу викривали лише червоні зіниці. 

Завмерши похмурою статуєю, вищий вампір опустив повіки. В очікуванні його відповіді В'єррн відвернувся в бік багряної лінії горизонту, почавши нетерпляче постукувати пальцями по найближчому каменю стіни.

— Припини, — голос вищого, що повернувся до тями, не передвіщав нічого хорошого. — Дратує. 

— Вибач, — ер'єт-тасс схрестив руки на грудях і знову повернувся до співрозмовника. — Щось з'ясував?

— Кепські справи, — Мераар розплющив очі та палахнув в бік некроманта округленими червоними зіницями. — Половина крила Шеадди перебита. Сама вона, схоже, знесилена. А Реомар… — вищий вампір скривився і потер ліву скроню. — Його я взагалі не відчуваю. Не упокоєний, — квапливо додав він, помітивши, як змінився вираз обличчя В'єррна, — але й не сказати, що живий. Непритомний, чи що. Не розумію. 

— Пастка, — процідив крізь зуби бойовий некромант, увігнавши кулак у стіну. — Я ж йому казав, що це — пастка. Старий дурень, геть схибнувся на своїй помсті. 

— Там було не більше трьох десятків інквізиторів, — промовив Мераар і задумливо почухав іклом нижню губу. — Проти п'ятнадцяти вампірів, двоє з яких здатні самотужки подолати мало не половину цих одержимих, якщо матимуть достатньо часу та простору для маневрів. Звичайних людей в таборі було ще менше, так — просто закуска перед основною стравою.

— І все ж, вони знайшли спосіб впоратися з вампірами. Ірілатассар… — В'єррн скрушно похитав головою. — Це напевно його рук справа.

Ер'єт-тасс рвучко ступив до сходів у внутрішній двір.

— Потрібно сповістити Повелителя, — кинув він через плече вампіру.

— Він напевно вже знає, — скривився той. — Шеадда вже у фортеці.

***

Коли змучена Шеадда несподівано — без запрошення чи навіть попередження — виникла у його кімнаті й впала перед ним навколішки, Суртаз зрозумів все без слів. Важке, обтяжливе передчуття зникло, поступившись місцем дзвінкій порожнечі в голові. Некромант відкинувся на спинку крісла та заплющив очі, водночас відчуваючи і болісне полегшення, і жагучу гіркоту.

— Повелителю, — прошепотіла вампірка, — Реомар…

— Загинув? — рівно запитав Суртаз.

— Ще ні, — потемніле та заскорузле від крові біле волосся Шеадди мазнуло по блідих плечах крізь роздертий чорний плащ, коли вона хитнула головою. — Ірілатассар його… знерухомив. Реомар лише встиг наказати нам відступати.

Некромант покинув крісло і підійшов до вікна.

— Втрати значні? — не обернувшись, сухо запитав він. 

— Половина мого крила... — судячи з відображення у скляній шибці, вища вампірка теж піднялася — увагу Суртаза привернуло те, наскільки незграбно вона це зробила. Отже, ця ніч спростувала для нього одразу три розповсюджених думки про вампірів — про те, що вони безсмертні, що не мають відображення і що завжди надприродно спритні та граційні. Шеадда продовжувала щось говорити, але її слова лунали ніби звідкись здалеку. — Шестеро, якщо точніше… — вочевидь повторила вона, коли зрозуміла, що Повелитель її просто не слухав. — Але якщо ви дозволите знову вдарити по ним до світанку…

— Ні, — відрізав Суртаз, повернувшись в її бік.

— Пробачте мені, Повелителю, але… — Шеадда промовила ці слова так, що некроманту на мить здалося — якби вона була смертною жінкою, то напевно розплакалася б. — Невже ви ось так просто…

— Так, саме ось так просто… — рівно промовив Повелитель Шалластхадара. — Це був його вибір. Його відповідальність. Його порятунок — вірна загибель для вампірів, а решті потрібен час на збори.

— Але телепортація…

— Як це сталося? — Суртаз не дав вампірці договорити.

— Я… Я не знаю, Повелителю, — Шеадда запиналася, ніби кожне слово завдавало їй болю. — Моє крило зціпилося з інквізиторами, ми з Реомаром допомагали. Потім в бій вступив Ірілатассар. Він вбив одного з моїх вампірів і кинувся на Реомара. Ірілатассар… чаклував. Здається, сповільнення. Але я не впевнена, тоді відволіклася… А потім Реомар наказав нам йти геть. І зараз… — вампірка поглянула на некроманта потьмянілими, ніби припорошеними попелом суцільно чорними очима, — я його майже не відчуваю. Схоже, він непритомний. Але ще не упокоєний!

— Зрозуміло, — спокійно промови некромант. — Зайди до Нес-Ашшада, він напевно зацікавиться твоїми спогадами. Нам треба знати, на що зараз здатний Ірілатассар.

— Як скажете, Повелителю, — Шеадда скрушно схилила голову. — Вибачте, що ми підвели вас. Якщо хочете, я можу показати спогади й вам.

— У цьому немає потреби. Нес-Ашшад досвідченіший за мене і зробить все швидше та з більшою користю. Тобі ж та твоєму крилу потрібен відпочинок, а часу на нього вже обмаль. 

— Як скажете, Повелителю, — покірно повторила вища вампірка і, зробивши церемонний напівпоклон, покинула кімнату.