Глава 25. Помста

Занурений в пітьму табір, здавалося, спокійно спав. Лише зрідка перегукувалися вартові та мерехтіли на холодному вітрі майже згаслі вогнища, чиє тьмяне світло окреслювало межу між стоянкою імперського авангарду та затягнутими непроглядним туманом володіннями некромантів.

Вони прийшли глибоко запівніч, коли Ірілатус вже було подумав, що Реомар запідозрив недобре. Отець-інквізитор першим помітив, як сколихнувся туман, перш ніж в'язким киселем розплескатися та витекти за межі долини. Оминаючи стрімко потьмянілі острівці вогнищ, перлисто-сірі щупальця простягнулися до табору, і вже наступної миті набули обрисів півтора десятка чорних силуетів — лише трохи темніших за нічну пітьму.

Ірілатус криво посміхнувся. Вампірів можна побачити лише тоді, коли відомо, куди слід дивитись. Отець-інквізитор мовчки попрямував від краю табору до центрального вогнища, навмисне не запаленого. За його спиною вже лунали крики. Вони й стали сигналом для решти інквізиторів, що чекали в наметах.

Діставшись вогнища, Ірілатус спокійно опустився на одне коліно, знаючи, що деякий час йому нема чого боятися. З кишені він дістав кремінь та почав спритно висікати іскру на заздалегіть підготовлений трут. Коли той спалахнув першими язичками новонародженого полум'я, кинув на укладену поверх золи розпалку. Тонкі тріски охоче здійнялися яскравим вогнем, який швидко перекинувся на вкладені навколо вогнища смолоскипи. Інквізитори, що вже вийшли з наметів, розібрали їх і мовчки розділилися по двоє, приготувавшись до бою.

І вчасно: окрім них в таборі вже не залишилося нікого живого. Вампіри не грали зі своїми жертвами — вони прийшли вбивати. І тепер, перебивши слабших супротивників, зосередилися на значно небезпечнішій здобичі.

Інквізиторів було більше, ніж вампірів. Навіть бездоганний вишкіл, помножений на священну лють, далеко не завжди дозволяв вистояти проти кровопивці сам-на-сам, тому доводилося брати числом. Але Ірілатус не боявся зустрічі зі своїм старим ворогом. А в тому, що той за ним прийде — тепер вже не сумнівався. Вловивши краєм ока рух ліворуч, отець-інквізитор стрімко розвернувся, водночас діставши з-за спини булаву. Горизонтальний удар став природним продовженням цього руху. Не знайомий Ірілатусу вампір завив — важке шипасте навершя роздробило йому ліву руку і, можливо, пошкодило ребра. Кровопивця відсахнувся, вишкірив гострі зуби та кинувся було знову, але стривожено сіпнувся і відступив, розчинившись в тумані. Інквізитор провів його поглядом. Мабуть, Шеадда помітила, що один з її підлеглих надто захопився полюванням. Що ж, тим краще для нього. 

Ірілатус на мить опустив повіки, щоб заспокоїтися і не дозволити священній люті спалахнути занадто рано. Якби він це допустив, то неминуча слабкість спіткала його в найневідповідніший момент. Вочевидь, Реомар саме на це й очікував, адже зовсім не поспішав на зустріч з ним. Втім, надто гордливим отець-інквізитор себе не вважав, тому вирушив на пошуки супротивника сам.

Якими б не були небезпечними вампіри, але вони боялися вогню. Тому людям поки що вдавалося стримувати натиск кровопивць. Лише двоє вищих — Реомар та Шеадда — повільно, але впевнено знищували перевагу інквізиторів. Скрізь, де вони з'являлися, люди якщо не гинули одразу, то отримували достатньо серйозні поранення, щоб стати легкою здобиччю для звичайних вампірів. І якщо Шеадда віддавала перевагу формі туману, лише час від часу повертаючи своєму витонченому тілу осяжну форму для удару пазурами, то швидкий та сильний Реомар чорною тінню безперервно ковзав серед інквізиторів — вбивав і калічив їх своїм зачарованим мечем. І що більше крові потрапляло на те чорне лезо, тим яскравіше палахкотіли червоні руни на ньому, і тим стрімкішим вищий вампір.

Окинувши поглядом занурений в хаос табір, Ірілатус підхопив один з факелів та кинув його на найближчий намет. Відкинувши каптур, отець-інквізитор терпляче чекав, поки Реомар нарешті зверне увагу на нього.

Довго чекати не довелось.

Щоправда, спочатку на Ірілатуса кинувся вампір, що вже познайомився з його булавою. Отець-інквізитор просто ступив убік та ударом навершя направив надто надокучливого кровопивцю прямо в полум'я, що вже встигло здійнятися на висоту людського зросту. Ірілатус не знав, що було всередині підпаленого намету, але горіло те начиння просто чудово.

Завивши, вампір зробив ще одну помилку: оточений вогнем з усіх боків, він перетворився на туман у спробі піднятися вище та вирватися з пастки. Отець-інквізитор лише докірливо похитав головою, спостерігаючи за тим, як голодне полум'я злизує останні лахміття брудно-сірого серпанку.

Ірілатус не почув, скоріше відчув присутність Реомара за спиною і з розвороту махнув булавою. Вищий вампір пригнувся, тінню ковзнув убік та завдав швидкого тичка мечем у незахищений лівий бік інквізитора. Але клинок налетів на миттєво виставлений магічний щит, за яким у Реомара полетіло прокляття уповільнення. Вищий вампір трохи похитнувся, після чого відскочив на пару кроків назад, щоб мати можливість пристосуватися до змінених відчуттів та часткової втрати швидкості. Ірілатус відчув поколювання в скронях і зловісно посміхнувся. Очі Реомара палахнули яскраво-червоним — чи то в них відбилося полум'я за спиною інквізитора, чи то вищий вампір просто розлютився. 

— Старішаєш, Реомаре, — процідив Ірілатус, повільно зміщуючись боком у спробі обійти кровопивцю та змусити його наблизитись до вогню. — Якщо забув, що твої хитрощі на мене не діють.

— Я мав перевірити, — зневажливо посміхнувся вищий вампір, відступаючи, але не дозволяючи загнати себе в пастку. — Раптом у Ірілатуса, — глузливо виокремив він ім'я отця-інквізитора, — ментальний щит слабший, ніж у Ірілатассара. Але бачу, ти час не гаяв.

— О, ти навіть не підозрюєш, наскільки маєш рацію, — реготнув Ірілатус, відчуваючи, як по його венах розтікається полум'я.

Священна лють загострила і без того тонке чуття колишнього некроманта, і тепер він точно знав: Шеадда поряд, а з трьох десятків інквізиторів супроводу залишилося в живих лише четверо. Реомар напевно теж про це знав, бо помітно розслабився.