Глава 21. Все відбувається вчасно

Мертвий Сад хвилювався. Туман чіплявся за одяг своїми примарними щупальцями, а білясті гілки раз по раз намагалися виколоти очі. Єдиним звуком, що постійно супроводжував його в туманній імлі, був шелест крил: то наближаючись, то віддаляючись, він змушував триматися насторожі спостерігача, що причаївся серед дерев. Крізь просвіт між стовбурами він стежив за двома ледь помітними за сизою завісою фігурами. Одна вирушила до дальнього краю розкинутого півколом Саду і незабаром зникла з очей. Друга ж повільно опустилася на землю серед коренів самотнього штас-деаха. Ірілатус відчув, як його губи розтяглися в похмурій посмішці. Перевіривши, чи надійно закріплена булава за спиною, він вийшов зі своєї схованки.

Некромант дивився в інший бік і не помітив його, а туман поглинув звуки кроків. Інквізитор зберігав спокій і не відчував священної люті, тому реакція колишнього наставника на звичайний дотик до плеча його збентежила. Він чекав будь-чого — від здивування до негайного отримання в обличчя згустку вогню, але… Натомість застогнав, після чого нерозбірливо щось прошелестів на шаларанні, після чого підхопився та повернувся обличчям до Ірілатуса. Невпевнено відступивши на пару кроків, некромант похитнувся і ледве не спіткнувся об всюдисущі корені. Відновивши рівновагу, Шаддаер судомно вчепився в посох — очі черепа-навершя слабко запульсували зеленкувато-болотним сяйвом.

— Ти… — прохрипів він. Його очі спалахнули знайомим Ірілатусу смарагдовим вогнем, але відразу потьмяніли, а за мить — згасли. — Хоча… Нічого дивного…

— Я не ілюзія, якщо ти це мав на увазі, — тихо проговорив інквізитор, з цікавістю спостерігаючи за тим, як нова судома болю скрутила некроманта, що й без того вже ледве тримався на ногах.

— Он воно що, — прошипів крізь зуби Шаддаер. — Як?..

— Іноді нитки долі сплітаються вкрай химерно, — промовив Ірілатус, дістаючи з-за спини булаву. — Хоча… Ти й сам про це знаєш.

Раптовий сміх немічного Повелителя перейшов у болісний хрип.

— Дійсно, — через силу видихнув він. — Що ж, ти прийшов… напрочуд вчасно.

— О, так, я бачу, — інквізитор окинув некроманта поглядом і зневажливо скривився. — Я збирався познайомитися з твоїм наступником, але схоже, що мені сьогодні щастить.

Ірілатус виринув із в'язкої безодні сну. Вбивство Шаддаера снилося йому вже багато ночей поспіль, але кожного разу сновидіння показувало все трохи інакше. Іноді Сад палав. Подекуди краєм ока він помічав крізь туман застиглі вдалині фігури чи то у некроматських мантіях, чи то у довгополому інквізиторському вбранні. Двічі він виявляв у самотньому лезолисті чорний меч Реомара: до половини увігнаний у деревину, зачарований клинок стирчав на рівні його грудей. А ще — безліч інших деталей, частину яких він дійсно бачив наяву, тоді як решта являлась йому лише у снах. Можна було би запідозрити Шеадду у втручанні до його спогадів, але ментальний щит став першим заклинанням, яке він досконально опанував ще в Шалластхадарі, практично зробивши його частиною себе.

Інквізитор ривком сів на вузькому похідному ліжку і звично торкнувся рубця, відчутного під натільною сорочкою. Його вже можна було не різати, минуло вже достатньо часу, щоб загоєння не виглядало підозрілим для оточення. Заплющивши очі, Ірілатус зосередився на тому, що відбувалося назовні. Табір спав, огорнутий передсвітанковими сутінками. Ніздрі залоскотав димок від майже згаслого вогнища. До його вух долинула приглушена розмова вартових. Шкіру обдало холодною вогкістю пізньої осені. Все було тихо. 

Ірілатус розплющив очі, знову повернувшись до відносного тепла і затишної темряви невеликого шатра. З особисто відібраним загоном інквізиторів він супроводжував авангард армії Імперії на шляху до Долини туманів. І зараз вони стояли табором на відстані одного дня бадьорого маршу від володінь некромантів. 

Глибоко вдихнувши та повільно видихнувши, Ірілатус сплів пальці та підпер ними підборіддя, поставивши лікті на коліна напівзігнутих ніг. Він сліпо дивився перед собою та розмірковував над останнім сном, його відмінностями від попередніх, і тим, що саме його розум раз по раз намагається йому показати. 

Всупереч власним очікуванням, інквізитор не відчував радості від смерті Шаддаера. Не так він все це собі колись уявляв. Некромант не чинив супротиву — лише останньої миті відкинув посох вбік, перш ніж прийняти удар. Шипаста булава розірвала плоть Шаддаера, розробила ліву ключицю та розвернула його на місці. В кожному зі своїх снів Ірілатус заворожено спостерігав за тим, як сріблясто-червоні бризки неприродно повільно розлітаються та окроплюють білястий стовбур штас-деаха. Але він точно пам'ятав, що в реальності кров була звичайного кольору. Рухнувши на вузлуваті корені дерева, некромант не кричав — лише рвано дихав крізь зуби та тримався за поранене плече. Вистачило одного удару, щоб добити його.

І кожного разу, в кожному сні, Ірілатус бачив те, що вразило його в реальності. Помираючи, Шаддаер усміхався.

Інквізитор знову зробив довгий глибокий вдих, а видихнув — ще повільніше, щоб не дозволити розгорітися священній люті від спогаду про цю зовсім недоречну посмішку мерця. Щоб не бачити її, Ірілатусу страшенно хотілося розтрощити голову колишнього наставника, виправдавши це не з чуток відомою йому живучістю ер'єт-тассів… Але довелося обмежитися відрізаною головою: череп дванадцятого Повелителя мав залишатися якомога цілішим — в його ж, майбутнього правителя, інтересах. Те саме стосувалося й артефактів. Здолавши спокусу підкорити корону та посох прямо на місці — це могло забрати надто багато часу, тоді як той, другий, міг повернутися будь-якої миті. Тому він залишив артефакти поряд з тілом Шаддаера, а голову відкинув подалі — нехай пошукають. 

Він відчув чиюсь присутність.

— Отче-інвізиторе? — зашурхотів полог шатра, і з-за нього показався один з його підопічних. — Скоро світанок.