Глава 18. Ціна милосердя

Останнім спогадом Суртаза була поява з туману Реомара у супроводі незнайомої біловолосої жінки. Спіймавши її швидкоплинний погляд, некромант відчув мороз по шкірі, а за мить взагалі знепритомнів. 

Повернувся до тями він вже у фортеці. І першим відчув суміш ароматів — шкіряних палітурок стародавніх книг та чорнил, доповнені гіркуватим запахом золи. Так пахло в кімнаті Шаддаера, коли камін згасав, і вони разом вирушали до лабораторії, трупарні чи ще кудись.

Подолавши нудотну слабкість, Суртаз ледве розплющив очі та спробував підвестися, при цьому ледве не впавши на підлогу з незнайомого ліжка. Лише в останню мить він зберіг рівновагу та зумів сісти. Озирнувшись в напівтемряві, некромант зрозумів, що дійсно знаходиться в кімнаті Шаддаера. При чому — не на самоті. 

— Ти швидко повернувся до тями, майбутній Повелителю, — шелестливий голос долинув з крісла біля згаслого каміна.

— Чому я тут? — Суртаз стиснув скроні пальцями у спробі таким нехитрим способом зупинити божевільну круговерть кімнати перед своїми очима.

— Не подобається? Ти можеш обрати будь-яку іншу кімнату в фортеці. Після коронації все тут буде твоїм.

Остаточне усвідомлення загибелі Шаддаера накрило Суртаза хвилею розпачу. Судомно вдихнувши, він сперся ліктями об коліна та закрив обличчя долонями.

— Молодість, живість… Тебе захопили емоції… І слабкість, — продовжив його співрозмовник під акомпанемент сухого похрумкування та звуку, схожого на тихе постукування кістки об дерево. — Це мине. Все минає. Але тобі слід набути сили якнайшвидше, наближаються складні часи. 

Усвідомлення загибелі Шаддаера накотило на Суртазу приливною хвилею. Судорожно вдихнувши, він сперся ліктями об коліна і закрив обличчя долонями.

— Я знаю, — глухо відповів Суртаз та прибрав долоні від обличчя. Запаморочення минуло, очі некроманта звикли до напівтемряви, і тепер він зміг побачити того, хто з ним говорив. Це був ліч — той, що першим звернувся до Шаддаера, наголосивши на небезпеці такого раннього випробування для наступника.

— Мене не встигли відрекомендувати тобі, — скелетована постать у просторій та багато розшитій сріблом мантії піднялася в повітря та схилилася в церемоніальному напівпоклоні. — Я — Нес-Ашшад, найстаріший серед некромантів, відзначених печаткою посмертя. На мене покладено відповідальність за коронацію наступного Повелителя, адже попередній цього зробити не зможе.

— До речі, — Суртаз також спробував підвестися на ноги, але одразу пошкодував про це — кімната знову попливла перед очима. — Що з тілом Шаддаера?

— Тіло віддали вогню, — ліч повернувся до крісла і знову почав тихо постукувати кістяними пальцями об підлокітник. — Череп очистили від плоті, і він посів своє місце в кімнаті Джерела. Ким би не був убивця, — скелет зробив паузу, ніби над чимось замислившись, та вже за кілька секунд продовжив, — він не нашкодив артефактам і залишив тіло прийнятно цілісним.

— Я не вбивав його, — тихо промовив Суртаз.

— Я знаю, — обізвався Нес-Ашшад. — Вищий вампір Реомар перевірив твою пам'ять одразу, тільки-но тебе принесли сюди. Спочатку ми подумали, що Сад навіяв тобі ілюзію, змусивши вбити Шаддаера. Але твої спогади… Вони істинні, і у нас немає причин в них сумніватися. В них було видно… іншого.

— Там був інквізитор, — некромант все ж підвівся з ліжка. Похитуючись, він дістався до вільного крісла і мало не впав у нього. Чомусь йому здалося, що ліч спостерігав за його діями з неабиякою цікавістю. — Але я не знав, що інквізитори використовують темну магію.

— Вони й не використовують, — від свисту, в якому Суртаз не одразу розпізнав сміх ліча, по спині некроманта пробігли мурашки. — Є у мене думка — та й не лише у мене — що ти зустрів не просто інквізитора. Раніше це були тільки підозри, але тепер, коли ми побачили… Ми впевнені у своєму висновку. Хоча Реомар все одно вирішив перестрахуватися та наказав своїй помічниці з'ясувати, чи дійсно отець-інквізитор Ірілатус — це наш вигнанець Ірілатассар.

— Шаддаер попросив його про це перед випробуванням. 

— Зрозуміло. Втім, тепер ми вже знаємо відповідь. В Мертвому саду ти зустрівся з Ірілатассаром. Він був наступником Шаддаера до тебе.

— Він убив Шаддаера, — Суртаз заплющив очі у спробі впоратися з черговою хвилею слабкості. — І зумів втекти.

— Вбив, так, — кивнув ліч. — І це... прикро. Хоча особисто мене сильніше тривожить те, що інквізитор так просто потрапив до серця Шалластхадара.

— Але ж він був некромантом, якщо я правильно зрозумів...

— Був. І схоже, що саме рештки колишнього дару дозволили йому обійти захисні чари долини. 

Нес-Ашшад замовкнув. Мовчав і Суртаз, гадки не маючи, що на це можна було би відповісти. Втім, ліч порушив тишу першим.

— Він став би великим Повелителем, якби мав відповідні скромність та терпіння.

— Реомар назвав його зрадником. Чому?

— Він намагався вбити Шаддаера та завчасно посісти його місце, бо вважав дванадцятого надто слабким і нерішучим. Особисто я вважаю, що Шаддаер добряче так помилився, залишивши його після цього в живих.

— А як він пояснив таку… милість?

— Шаддаер тоді сказав, що некромантів і без того залишилося надто мало. А своє життя, схоже, він не вважав таким вже цінним, от і вирішив не мститися. Хоча, особисто мені здається, що пізніше дванадцятий неодноразово пошкодував про свою доброту, коли цей поганець прибився до інквізиторів та розповів їм про кілька сімей, що належали до найстаріших родів Шалластхадара.

— Але я не розумію… — Суртаз сперся об підлокітник та задумливо підпер рукою підборіддя. — Якщо Шаддаер і так збирався передати владу Ірілатассару, який сенс в цьому замаху?..

— Насправді в якийсь момент Шаддаер почав вагатися. Він занадто пізно побачив, наскільки недалекоглядним, нетерплячим, гордливим та владолюбним був його наступник. Хоча Реомар попереджав дванадцятого про це від самого початку. Цей вампір іноді буває напрочуд прозорливим, особисто я раджу хоча б іноді зважати на його думку…