Глава 17. Рани та пам'ять

— Отже... — вкрадливо промовила Імператриця, нетерплячим жестом відіславши назад за двері занепокоєних паладинів, що зазирнули до її покоїв. — Ти втратив шанс позбавити нежить керівної верхівки, вирішивши перекинутися парою фраз із наступником верховного некроманта? Ірілатусе, ти мене розчаровуєш.

Розлючена правителька міряла кроками свої покої, не дивлячись на інквізитора, що нерухомо застиг, схиливши голову. Ця невисока жінка, маківка якої ледь досягала плеча Ірілатуса, роки тому вогнем і мечем довела своє право на трон, а тривале правління зробило її винахідливою у способах вираження свого невдоволення.

— Пані, — тихо відповів інквізитор, — початковий план полягав у вбивстві одного з них — або чинного або майбутнього Повелителя Шалластхадара. Моїй помилці немає виправдання, але я не міг знати про те, що наступник виявиться здатним на магію призову вищого рівня… — так і не піднявши голови, Ірілатус скрушно знизав плечима. — Наскільки мені відомо, нею володіють лише чаклуни Сонцеграда, та й вони...

— Хм, — Імператриця різко зупинилася і розвернулася на підборах обличчям до інквізитора. — Гадаєш, некроманти та маги Сонцеграда могли укласти договір за нашою спиною? Вони ж ненавидять одне одного.

Ірілатус підняв голову і зустрівся поглядом із правителькою.

— Малоймовірно, — обережно почав він. — Чаклуни надто звикли до спокійного життя, щоби так ризикувати. Навіть якщо сам король очолить свою армію, він нічого не зможе протиставити закутій в сталь вірі.

— Тоді як ти можеш це пояснити?

— Або носії проклятої крові знайшли притулок у Сонцеграді, або… — інквізитор криво посміхнувся, — серед тих чаклунів з'явився зрадник, що пішов найтемнішою з доріг. Можливо, навіть не один. З огляду на те, що кілька років тому нам вже довелося очищати чаклунське гніздо від скверни некромантії.

— До речі, — перервала його Імператриця, — спостерігачі повідомили мені, що нещодавно та школа згоріла вщент. Випадково це не могло статися. А згодом до нас дійшли чутки про те, що нежить готується до зміни правителя. Цікаво все збігається, тобі так не здається?

— Так, і я не думаю, що цей збіг випадковий, пані, — кивнув Ірілатус. — Але ж ми поки що не можемо стверджувати це напевно. У будь-якому разі я раніше не зустрічався з цим некромантом, він доволі молодий.

– Наскільки?

— Тридцять років, можливо, трохи молодший.

— Здається, тобі було приблизно стільки ж, коли ти обрав шлях світла, — мимохідь зауважила Імператриця.

— Так, пані, — підтвердив інквізитор. Правителька кілька секунд вдивлялася в обличчя Ірілатуса, але на ньому не відбилося жодної емоції.

– Отже, що ми знаємо достеменно — у нежиті з'явився новий верховний некромант. І нам треба завдати удару раніше, ніж він зручно всядеться на своєму троні. Сподіваюся, твої підопічні готові до бою, отче-інквізиторе Ірілатус? Сьогодні вночі ти отримаєш від мене вказівки.

— Так, пані, — покірно повторив Ірілатус і вклонився. 

— Тобі потрібна допомога лікаря? — від уваги Імператриці не сховалася тінь болісної ​​гримаси на обличчі інквізитора, коли той випростався.

— Ні, пані. Ця рана служить мені нагадуванням про помилку. Я можу йти?

– Ще одне питання. Не те щоб це було важливо, скоріше цікаво… — правителька замовкла, ніби їй потрібен час, щоб підібрати слова. — Ти казав, що цей Мертвий ліс...

— Сад, — виправив її інквізитор.

— Так, авжеж, Мертвий... сад, — тонко посміхнулася Імператриця, через що шрами на її обличчі почали рухатися. — Ти казав, що це місце показує страхи всім, хто туди потрапляє.

— Не всім, тільки некромантам, — спокійно відповів Ірілатус.

— І що ти побачив?

Здавалося, інквізитора спантеличило це питання.

— Окрім дерев, туману та двох некромантів, пані, я не побачив нічого…

Імперія вдоволено кивнула і жестом дозволила Ірілатусу піти геть.

"...такого, про що хотів би тобі повідомити…" — подумки додав інквізитор, штовхнувши важкі двері.

***

Прохолодна темрява келії прийняла Ірілатуса у свої обійми. Він ретельно замкнув двері і, не запаливши світло, пройшов до дальньої стіни невеликої кімнати. В освітленні не було потреби — як могутній некромант у минулому, від досі мав деякі переваги порівняно зі звичайними смертними. Більшість з них була такими, про які не варто було згадувати в пристойному суспільстві на території Імперії. Здатність бачити в темряві була однією з таких переваг, як і прискорена регенерація, що неодноразово рятувала йому життя.

Зупинившись перед вузьким ліжком, інквізитор зняв верхнє чорно-червоне вбрання та акуратно повісив його на високе узголів'я. Потім зняв натільну сорочку, вкрита бурими плямами засохлої крові. Схиливши голову набік, Ірілатус задумливо обмацав свіжий рубець на грудях, після чого дістав із чобота кинджал і одним точним рухом полоснув шкіру. Спалах болю навіть не збив йому дихання — проста плата за збереження таємниці — магічну природу, яку не змогли випалити численними тортурами. Рана не повинна так швидко загоюватись навіть в інквізитора, тому Ірілатус планував різати шрам стільки разів, скільки знадобиться. Обтерши та сховавши кинджал і натягнувши сорочку назад, він нарешті запалив свічку — єдина в кімнаті, вона стояла на столі поруч із ліжком.

— Можеш не ховатись. Я відчуваю, як тебе зводить з розуму запах крові, — недбало промовив Ірілатус, складаючи руки на грудях і спираючись на стільницю.

— І ти навіть не пригостиш даму?

Тіні, що причаїлися в кутку біля дверей, ожили, і з них плавно зробила крок невисока жінка, від шиї до п'ят закутана в плащ з муарової чорної тканини. Довге біле волосся в напівтемряві здавалося напівпрозорим, а бліда шкіра, розкреслена темними прожилками вен, нагадувала мармур. Очі ж її, як надто добре пам'ятав інквізитор, були чорними, бездонними, і десь у їхній глибині завжди танцювали червоні іскорки.

— Не зараз, Шеаддо, — роздратовано відрізав Ірілатус, кивком пропонуючи гості присісти.