Глава 16. Мертвий сад

Мертвий сад безперечно був зачарованим місцем — втім, не єдиним таким у Шалластхадарі. Місцеві дерева зі світлою корою кольору вибіленої часом кістки та химерно вигнутими голими гілками здалися Суртазу по-своєму прекрасними. Вони нагадували скелети якихось неймовірних істот і то ховалися в щільному сизому тумані, дивно непроникному для його погляду, то виринали з нього мовчазними привидами на тлі гір, видимих на горизонті. 

З розповіді Шаддаера маг вже знав, що мовою некромантів дерево цього виду зветься штас-деах (shtas-deah), а загальною — лезолист, що є буквальним перекладом назви. Її штас-деахи отримали за довге вузьке листя з загостреним кінчиком та бритвено-гострими краями. Ці дерева були частиною того невеликого спадку, що залишився володарям нежиті на згадку про рідний світ. І, як сумно додав під час тієї розповіді Шаддаер, Мертвий сад отримав свою назву через те, що колись всі ці дерева водночас загинули. Втім, при цьому вони чомусь виявилися непідвладними часу і руйнуванню, а оплутана їхнім корінням земля набула незвичайних властивостей.

Вони зупинилися біля лезолиста, що самотньо височів осторонь від своїх сородичів.

— Далі ти підеш сам, — втомлено промовив Повелитель Шалластхадара, торкнувшись долонею шорсткого стовбура. — Я не знаю, з чим ти зіткнешся і ким повернешся, тож… Щасти тобі.

— А з чим взагалі я можу там зіткнутися? — поцікавився Суртаз, поглянувши через плече на безмовний гай позаду себе.

— Увійшовши до Саду, ти зустрінеться зі своїми страхами та спогадами. Можна сказати, тут ти дізнаєшся, чого боїшся насправді. Зможеш перемогти свій страх — повернешся і станеш Повелителем Шалластхадара, якщо ж ні…

Некромант похитав головою, після чого кинув погляд в бік дерев. Підібгавши губи, притулив посох до стовбура поруч із собою, взяв Суртаза за плечі та пильно подивився йому в очі. 

— Пам'ятай, крім тебе у Мертвому саду нікого немає. Що б ти не побачив, пам'ятай — це ілюзія, сформована твоєю пам'яттю та уявою. Ніхто не зможе нашкодити тобі, окрім тебе самого. Тому будь обережний і зберігай спокій, — Шаддаер відпустив мага і знову взяв посох до рук. — А тепер йди. І постарайся повернутися якомога швидше. Мені ще стільки треба тобі розповісти, перш... — некромант затнувся. — Перш ніж настане час для дій.

Суртаз кивнув і, розвернувшись, попрямував до дерев, що ледве виднілися в тумані. Шаддаер спостерігав за цим доти, доки сиза імла не поглинула молодого мага. На своєму шляху той жодного разу не обернувся. Хороший знак.

Тільки після цього некромант дозволив собі повільно видихнути та втомлено притулитися до дерева, згодом зісковзнувши вздовж стовбура та всівшись серед його коріння. Розмірковуючи, як би йому вмовити Суртаза на те, про що він збирався попросити після завершення випробування, Шаддаер надто пізно почув чиїсь кроки. 

А наступної миті його накрило хвилею нестерпного болю.

***

Туман, який лише хвилину тому закривав навколишній простір щільною завісою, раптом припав до землі та осів до рівня колін. І відкритий простір показав Суртазу до болю знайому картину — його кімнату в школі. Мага охопило дивне щемливе почуття від несподіваного повернення в минуле. Він торкнувся столу з акуратно розкладеним письмовим приладдям і свічкою, що стояла поряд з ними та майже повністю згоріла. Провів кінчиками пальців по краю заставленої книгами полиці. Підійшов до відчиненого вікна та на повні груди вдихнув повітря з гіркуватими нотками запаху опалого листя.

Він пам'ятав цей вечір, Мертвий сад у своїй ілюзії відтворив його до найдрібніших деталей — бракувало тільки музики, адже на той момент Великий чародійський бал уже розпочався. Втім, не лише це відрізняло ілюзію від реальності багаторічної давності. За спиною Суртаза пролунало тихе покашлювання.

— Вибач, що не відвідав тебе, Суртазе, — пролунав знайомий голос. — Я справді збирався зробити, але… Знаєш, обставини склалися трохи не ті.

Маг різко розвернувся на звук голосу, що належав людині, яка загинула багато років тому.

— Олріку? — прошепотів Суртаз.

— А хто ж ще дружитиме з таким похмурим нудієм, як ти? — пролунав невеселий сміх.

Олрік сидів у кріслі в дальньому кутку, де панувала напівтемрява. Придивившись, Суртаз побачив, що з ним щось не так. Маг наблизився на кілька кроків і судомно втягнув повітря крізь зуби. З Олріком все було не так. Статний красень, що колись зводив з розуму всіх чарівниць свого курсу, став схожим на невдало піднятого зомбі. Одне око запливло, друге сочилося гноєм, який, стікаючи по обличчю та підборіддю, наскрізь просочив магівську мантію на розпухлих грудях. Олрік сліпо витріщався білястим оком у бік Суртаза, чухаючи спину між лопатками, трохи нижче роздутої зеленувато-багряної шиї.

— Спина щось свербить, — поскаржився він. — Ну, чого стоїш? Не радий мене бачити, чи що?

— Я… — голос Суртаза зірвався. — Пробач. Мені прикро. 

Повагавшись, він наблизився до крісла ще на пару кроків.

– Ти про що? Ну ж бо, йди сюди, мені не терпиться обійняти старого друга! Сам-то я зараз ще та розвалюха, — мрець вказав на свої ноги та демонстративно сіпнув, струсивши з них білястих личинок. — Іди… сюди-и-и-и!

Недовге, але близьке спілкування з нежиттю Шалластхадара врятувало Суртаза. Відстрибнувши вбік від зомбі, що несподівано жваво метнувся до нього, маг відкинув супротивника простим заклинанням магічного кулака, а потім, не роздумуючи, метнув згусток вогню в сріблясту хмару, що вирвалася з тіла Олріка. 

Він пам'ятав, що це ілюзія, але нічого не зміг з собою вдіяти. І розплатою за це став різкий біль у нозі. Суртаз зашипів і відволікся, кинувши погляд вниз. А коли знову озирнувся на вся боки — навколо знову був Мертвий сад. І кімната, і Олрік зникли — замість них з-за сивої завіси знову тягнули свої гілки до небес безмовні лезолисти. 

Єдиним нагадуванням про те, що сталося, була глибока рана на лівому стегні Суртаза — і закривавлений уламок гілки на найближчому до нього дереві.