Глава 14. Імператриця

Імператриця

Високий чоловік розмірено крокував до дверей, що охоронялися двома паладинами. Звук його впевненої ходи луною розносився по всьому поверху, відбиваючись від високих кам'яних склепінь, доповнюючись дзвоном кольчуги та ледь чутним шелестом накинутої поверх неї чорної ряси з криваво-червоною облямівкою. Зупинившись перед паладинами, отець-інквізитор Ірілатус тихо промовив:

— У мене термінові новини для Імператриці. Надзвичайно термінові.

— Пані заборонила її турбувати, вона відпочиває, — коротко відповів паладин, що стояв ліворуч від інквізитора.

— Ми передамо їй твоє послання, коли вона відновить свої сили, — продовжив другий вартовий.

— Некроманти заворушилися, незабаром війна, — промовив Ірілатус, перевівши погляд з одного паладина на іншого.

Новина була справді важливою. Вартові переглянулися, і один з них — старший за званням або просто сміливіший — тричі постукав у масивні двері з темного дерева, прикрашеного складним різбленням та золотою інкрустацією. 

В очікуванні відповіді інквізитор розсіяним поглядом ковзав по візерунку: по вигинах квітучої виткої троянди, що обплітає п'ятикутний щит, і по зображеному на цьому щиті грифону, що стоїть на задніх лапах з розправленими крилами. Вкотре Ірілатус упіймав себе на думці, що герб Імперії повною мірою характеризує її правительок, що з покоління в покоління брали на себе тягар влади відтоді, як загинув останній імператор, не залишивши по собі синів. Плата за цю владу — зречення від імені та власного минулого заради служіння своєму народу, як постійне нагадування про те, що правителька собі не належить. Тому Імперією називали країну, а її правительку — Імператрицею. Цей титул служив їй єдиним ім'ям з моменту сходження на престол — і до передачі його спадкоємиці — доньці або сестрі.

Минуло кілька хвилин очікування, але відповіді не було. Один з паладинів штовхнув стулку, та безшумно відчинилася, після чого вартовий зайшов до покоїв, причинивши двері за собою. Воїн, що залишився на місці, перегородив шлях інквізитору, демонструючи готовність захищати Імператрицю від будь-якої загрози.

Ірілатус пирхнув, відійшов убік і зупинився біля чудового старовинного гобелену, що висів на стіні та зображував битву з некромантами. Протиставивши нежить шляхетному імперському воїнству, невідома майстриня зобразила її у всій правдивій огидності. Зомбі, чиї напіврозкладені тіла мало не розпадалися на шматки. Вишкірені у вічному безмовному крику черепа скелетів. Стрімкі до невловимості ікласті кровопивці з проклятими мечами, здатними випивати життя. Привиди, готові от-от налетіти на захисників Імперії з неба. Завислі у повітрі віддалік висохлі тіла мерзенних чаклунів-лічей та озброєних довгими косами їхніх родичів — умертвів. 

Вся ця мерзота колола, терзала і рвала на шматки воїнів, що непорушною стіною оточили прабабку нинішньої Імператриці. А над полем бою майорів вінець творіння некромантів — кістяний дракон. Велетенська тварюка роззявила свою пащу в бік інквізитора, що стояв на узвишші в стороні від основної битви в оточенні напівдюжини ченців у бойовому вбранні. Але не боягузтво змусило святого воїна уникнути бою, а священний обов'язок молитви. І вона була почута: позаду інквізитора розправив свої криваво-червоні крила величний ангел із вогненним мечем.

Сталево-сірий колір зазвичай холодних і безпристрасних очей отця-інквізитора набув теплого червоного відблиску. Вигляд нечестивих чудовиськ пробуджував у ньому священну лють, навіть якщо це був лише візерунок гобелена. Ірілатус зробив кілька глибоких вдихів і повільних видихів, щоб заспокоїтися, і лють у його душі вгамувалась. На якийсь час. Це сталося дуже вчасно: почулися кроки, і схвильований паладин жестом покликав Ірілатуса, відсторонився і зачинив за ним двері, залишившись на своєму місці біля входу до особистих покоїв Імператриці.

У кімнаті панувала напівтемрява, що ледве розганялася вогником єдиної свічки. За столом, дивлячись на полум'я, сиділа жінка. У невірних відблисках вогню вона здавалася б миловидною, якби не численні шрами на її обличчі, помітні навіть при такому мізерному освітленні. Але Імператриця завжди вважалася найвродливішою жінкою своєї країни, а сама вона вдавала, що вірила подібним грубим лестощам. Ця жінка мала сувору вдачу і воїнську хоробрість, і з наслідками цього не могли впоратися навіть кращі лікарі. А від допомоги магів, і це викликало внутрішнє схвалення Ірілатуса, Імператриця відмовлялася. Відвівши погляд від свічки, жінка звернула увагу на відвідувача.

— І яка ж новина була варта того, щоби перервати мій відпочинок? — у карих очах правительки виднілася нескінченна втома.

— Імператрице, — шанобливо схилив голову отець-інквізитор, — мої спостерігачі повідомили про підозрілу активність нежиті. Вся навколишня мерзота рухається у бік Долини туманів. Здається, вони до чогось готуються, і ми вважаємо, що Шалластхадар планує напад на нас.

— Гадаєш, зграйка вампірів і сотня-друга скелетів зможе щось протиставити моїм солдатам та твоїм інквізиторам? Ти ж сам казав, що один лише погляд твоїх братів змушує нежить ховатися по закутках, щоб перечекати… спалах священної люті. Здається, ти так називаєш цей стан.

— Це дійсно так, пані. Принаймні, поки ними править Шаддаер.

— Отже, вони затіяли зміну правителя? Нещодавно ти стверджував, що ви давно розшукали та знищили всіх, хто мав хоча би якісь зачатки проклятого таланту. І що спостерігаєте за потенційно небезпечними родинами.

— Так, пані, — дозволив собі усміхнутися отець-інквізитор. — Ми… Спостерігали за цими сім'ями. Але розплата впала і на їхні голови. Родичі заплямованих прокляттям некромантії не витримали ганьби та раптово померли.

Ірілатус, як і Імператриця, чудово знав, як виглядала ця розплата. Декілька озброєних загонів по півдюжини інквізиторів у кожному без попередження приходили до тих, хто мав нещастя бути родичем некроманта або просто водив з ним дружбу. Спокій Імператриці — понад усе. Навіть якщо для цього доведеться знищувати цілі поселення.