Глава 11. Правда про минуле

Суртаз відійшов кілька кроків, розгублено вдивляючись у знайоме обличчя.

 — Майстре Корвел?

 — Так мене звали в школі, дійсно, — протягнув некромант, продовжуючи наближатися до чарівника. — Це був... Забавний досвід. Але моє справжнє ім'я — Шаддаер, — Повелитель Шалластхадара зупинився за кілька кроків від завмерлого Суртаза, змірив його поглядом і схвально хмикнув: — А ти підріс.

Все ще спантеличений чарівник не знав, як реагувати на поведінку некроманта.

 — Те, що сталося в школі... Ви були там?

 — Так, я вже казав, що це був забавний досвід. Ти створив ідеальні умови для експерименту.

Розуміння страшної правди про те, що сталося в минулому, накрило мага. Помітивши його ошелешеність, некромант перехопив ініціативу.

 — Мабуть, говорити про це варто не тут.

Повелитель Шалластхадара легко стукнув древком посоха об кам'яну кладку підлоги. Ноги Суртаза підкосилися, перед очима все попливло, і за мить маг мало не впав до крісла з м'якою оббивкою, а величезна зала навколо нього стислася до розмірів невеликої кімнати. Чарівник побіжно озирнувся: обшиті темним деревом стіни, кілька стелажів з книгами, запалений камін, ще одне крісло, свічки на невеликих столиках — кімната здавалася обжитою і затишною. І все-таки маг мимоволі напружився, відчувши на собі уважний погляд некроманта. 

Але той, схоже, був задоволений побаченим: залишивши посох біля одного зі стелажів, він сів до крісла навпроти. Суртаз опустив очі, щоб не зустрітися поглядом з колишнім вчителем — надто красномовним виявилося вже знайоме по сутичці з вампіром поколювання у скронях.

 — Здивований, розгублений, насторожений, але не наляканий. Чому? — у голосі Шаддаера було чути усмішку.

 — Ви стільки разів могли мене вбити, що навряд чи зробите це прямо зараз, — чарівник старанно вивчав візерунок дощатої підлоги, все ще не зібравшись з духом, щоб подивитися в очі некроманту. Так було простіше зберігати спокій, підтримувати ілюзію розмови з людиною, з якою він був знайомий у минулому. Одним з найкращих своїх вчителів.

 — Дійсно... Розважливість все ще при тобі. Як і цікавість, сподіваюсь. Ти ж прийшов сюди… — краєм ока Суртаз помітив, як некромант непевно повів рукою, — щоб дізнатися про те, що сталося, чи не так?

 — Узагальнено я знаю, що сталося. Але те, як так взагалі вийшло… Мені дійсно цікаво, — тихо відповів маг.

 — Якщо ти ще трохи подивишся так на підлогу, ці дошки оживуть і повстануть проти мене, — саркастично зауважив Повелитель Шалластхадара, і Суртаз не міг не відзначити, що ця фраза була цілком притаманна старшому магістру Корвелу. — Я не збираюся позбавляти тебе волі.

Маг підняв очі. Шаддаер вже встиг зняти корону і залишити її на столику поряд з кріслом. Тепер, відкинувши каптур, некромант виглядав майже таким, яким Суртаз запам'ятав його під час розставання біля Срібного джерела. Все те ж коротке темне волосся з сивиною на скронях, примружений у швидкоплинній іронії погляд, крива напівусмішка і скупі, стримані рухи рук, що викривають досвідченого чарівника. Іншим був лише неприродно блідий колір шкіри.

 — От бачиш, нічого страшного не сталося, — з цими словами Повелитель зробив манливий рух рукою, і з-за крісла Суртаза неквапливо вилетіла пара кубків у супроводі пляшки, припорошеної пилом. — До речі, я був не менш справжнім Корвелом, ніж зараз — Шаддаером. Щоправда, деякі навички довелося приховувати ретельніше, ніж інші, що позначилося на моїх здібностях.

 — Що вам взагалі знадобилося у школі? — Суртаз не втримався від питання, спостерігаючи за тим, як некромант, без жодного дотику відкоркував пляшку ледве помітним рухом пальців і наповнив кубки темно-червоною, майже чорною рідиною. Маг вловив солодкувато-квітковий аромат напою і відчув гостру спрагу.

 — Мені стало нудно, — знизав плечима Шаддаер, відправивши пляшку назад на столик, а один із кубків — до Суртаза.

Чарівник здивовано підняв брови, дивлячись на співрозмовника.

 — Це… ризиковано, — обережно зауважив він.

 — Не ризикованіше, ніж чарівнику Сонцеграда заявитися до некромантів, — посміхнувся Шаддаер. — Іноді зі мною таке буває, — додав він. — Я надто довго володарюю цими землями, а до того як… осісти тут — любив подорожувати. Тому захотілося трохи розважитись. 

Задумливо постукавши пальцями по підлокітнику, некромант продовжив говорити:

 — Звісно, моє рішення сподобалося не всім. Деякі з моїх підданих навіть наважилися прямо вказати мені на абсурдність цієї витівки, — очі Повелителя на мить спалахнули вже знайомою магу зловісною зеленню. — Але у мене був вагомий привід, який примирив усіх із моєю витівкою. Наші спостерігачі повідомили, що в школі Сонцеграда з'явилася одна дуже… обдарована дитина.

 — Спостерігачі? — здивовано перепитав Суртаз, обережно взявши в руки кубок, що висів в повітрі перед ним.

 — Так, нам же треба знати, що відбувається за межами Шалластхадара, — Шаддаер лукаво примружився. — А ти справді вважав, що бібліотекар не помічав відсутність книг, вивчення яких… не заохочувалося?

Маг зніяковів і опустив очі, ковзаючи розсіяним поглядом на візерунку вздовж краю кубка. Втім, некромант не дозволив його ніяковості тривати надто довго.

 — Авжеж, саме так ти і вважав, — кивнув Шаддаер своїм думкам. — Така чарівна наївність, властива юності. Втім, дуже скоро ти сам покарав себе за неї.

 — До жахливих наслідків призвела не наївність, а самовпевненість, — тихо промовив чарівник, здавшись на милість спразі та зробивши перший ковток. У кубку виявилося вино — прохолодне, терпко-солодке, з незвичайним присмаком, що віддавав несподівано гармонійною гіркотою.

 — І все ж, нам це пішло на користь, — хмикнув некромант. — Поки не буде створено нову школу чи щось їй подібне — можна не чекати великих сутичок із магами. Столичний заклад Імперії у цьому сенсі... — Шаддаер зневажливо скривився, — не становить небезпеки. Звісно, є прикрі втрати серед спостерігачів, але в результаті вийшов доволі вигідний розмін.