Глава 9. Долина туманів

Дорога здавалася нескінченною. Вона змією звивалася проміж дерев, що ледве виднілися крізь туман, і незабаром Суртаз зовсім втратив відчуття часу і напряму. Все, що він зумів помітити — це поступове звуження обраного шляху. Це означало, що чарівник незабаром досягне перевалу, зазначеного на карті у книзі. Принаймні він дуже на це сподівався.

У міру просування перлисто-сіра імла ставала майже осяжною, і в якийсь момент маг перестав бачити щось вже на відстані простягнутої руки. Туман був явно магічного походження та приглушував звуки кроків Суртаза. Але не це непокоїло чарівника, а дивний шурхіт десь над ним. Наче над його головою кружляла зграя птахів. Або кажанів.

Занепокоєний маг прискорив кроки, припускаючи, що гірська гряда має бути вже близько. Там, під прикриттям кам'яних монолітів, у нього з'являться хоча б якийсь шанс на відстрочення загибелі. Пам'ять Суртаза послужливо підкинула спогади про прочитані колись хроніки військових кампаній. В них були згадки про першу лінію оборони фортеці мерців — туман. І прикордонні загони вампірів, що ховаються в цьому тумані.

Розрахунок чарівника виявився вірним — він ледве встиг зупинитися, щоб не натрапити на кам'яну брилу, що раптом виникла перед ним з туману. Частина її утворювала нависала над Суртазом. Такий собі карниз міг послужити прикриттям від нападу зверху. Інтуїція підказувала чарівнику, що часу на пошук надійнішого укриття просто немає, тому нічого не залишалося, окрім як притиснутися спиною до сухого і неприродно холодного каменю та приготуватися до бою.

Патруль не змусив на себе довго чекати.

Океан туману пішов брижами та відкотився назад, поступаючись дорогою темним постатям, що неквапливо прямували до чарівника. Суртаз заціпенів. До цієї миті він вважав перебільшенням, просто вигадкою прочитані описи вампірів, як істот, що викликають жах однією своєю присутністю. Але автори мали рацію: нічим іншим, ніж жахом, це мертвотне відчуття назвати не можна. Жодного разу в житті йому ще не було настільки страшно.

Навіть тієї ночі, коли його голем вийшов із-під контролю. Тоді Суртаз просто не встиг злякатися.

Вампіри, що наближалися до нього, вочевидь не поспішали. Вони давали магу можливість повною мірою відчути безнадійність свого становища.

— Хто ти? 

Голос, що пролунав у голові Суртаза, був холодним і байдужим. Так міг би говорити голем чи мрець.

— Геть з мого розуму! — скрикнув чарівник, стиснувши пальцями скроні в марній спробі вгамувати раптовий біль. 

Водночас він судомно перебирав у пам'яті заклинання, здатні захистити від ментального впливу.

— Можеш не кричати. Я чую твої думки. Як тебе звуть? — у голосі з'явилася вимоглива інтонація.

— Навіщо тобі моє ім'я? — Суртаз дослухався вказівки та поставив запитання подумки, не вимовивши ні слова. Єдиним звуком, що порушував мертву тишу було його дихання — маг судомно втягував повітря крізь зуби.

— Ім'я їжі для мене — приправа, що урізноманітнює… процес.

— Я — Суртаз, маг із Сонцеграда. Я хочу стати учнем... 

Спроба відволікти вампіра розмовою наступної миті була перервана крижаним сміхом. Тисячею скляних уламків він встромився в розум чарівника, викликавши новий спалах болю. Суртаз похитнувся і замружився.

— Маг... З Сонцеграда, — голос набув дзвінких металевих ноток. — Ти помиратимеш дуже повільно…

— Стривай! Я можу хоча б дізнатися твоє ім'я? — Суртаз зробив останню болісну спробу зосередитися, щоб кинути магічну стрілу у вампіра, тільки-но той наблизиться для нападу.

— Реомар, — цього разу голос пролунав не в розумі мага, а за його спиною. — Вищий вампір.

Суртаз розплющив очі та виявив себе за кілька кроків від укриття. Вампіри нерухомо стояли віддалік, оточуючи його з трьох боків. Маг обернувся назад. Вищий вампір, схрестивши руки на грудях, невимушено спирався спиною об камінь, біля якого щойно стояв сам Суртаз. Мертвотно-бліда шкіра, довге і пряме чорне волосся, викривлені в хижій посмішці неприродно червоні губи. Зовнішність вищого вампіра загалом відповідала книгам, які маг колись читав. Але жодна ілюстрація з цих фоліантів не передавала голодного вогню, що палав у глибині вертикальних зіниць чудовиська.

Втім, від своїх традиційно тендітних сородичів Реомар все ж таки відрізнявся високим зростом і міцною широкоплечою статурою. Суртаз відсторонено зазначив, що за життя вампір найімовірніше був військовим, можливо, навіть лицарем. А ще маг не міг не помітити, наскільки сповільнилися його думки, тільки-но він зустрівся поглядом з кровопивцею. Суцільно чорні очі з яскраво-червоними вертикальними зіницями заворожували та підкоряли зловісній волі безсмертної істоти.

Не маючи більше ні сил, ні бажання чинити опір, Суртаз спокійно спостерігав за тим, як подовжилися ікла вампіра, як той повільно зробив крок у бік мага і посміхнувся ще ширше, продемонструвавши ряд гострих голкоподібних зубів. Зіниці Реомара розширилися, перетворившись на полум'яні озера, але... За мить вони знову звузилися до вертикальних овалів. Щось відволікло вампіра, і його чари стали відчутно слабшими.

— Повелитель хоче тебе бачити. Пощастило, — холодно промовив Реомар, одним плавним рухом наблизившись до мага впритул і торкнувшись його чола блідими пальцями з довгими чорними кігтями. — Або ні, — додав вампір, підхопивши зануреного в чаклунський сон Суртаза та закинувши його на плече.