Глава 8. Небезпечний задум

Минув стомливий і клопіткий тиждень. Знайомих у Суртаза не було, тому він зупинився у невеликому, але доволі чистому та затишному трактирі на околиці Сонцеграда. За щасливим збігом обставин, господар був травником, і з радістю взяв оплату рідкісними ельфійськими травами, які маг передбачливо захопив із собою, коли повертався з вигнання.

У тиші кімнати під самим дахом Суртаз проводив довгі години за вивченням рукописних скарбів, що потрапили до його рук. На подив мага, книги не намагалися йому нашкодити, хоча за часів учнівства він наслухався історій про те, як прокляті фоліанти зводили з розуму непідготовлених читачів, проклинали їх, позбавляли магічного таланту або випивали саме життя. Нічого такого він не помітив, що не могло його не тішити. Ще сильніше його тішили знання — безцінні, хоч і неможливі для використання тут і зараз.

Суртаз знайшов відповіді на чимало тих питань, що непокоїли його за часів учнівства, але... Жодної ниточки, яка могла би привести до розгадки подій, що відбулися в школі. Тому Суртаз утвердився в думці: якщо є якісь шанси докопатися до істини, то шукати необхідні знання слід безпосередньо у некромантів. Можливо, для цього навіть доведеться стати учнем когось із них.

Думка про навчання у заклятих ворогів свого народу не викликала у мага відрази — він все одно завжди та всюди почувався чужинцем. З огляду на поблажливо-зневажливе ставлення чарівників Сонцеграда до магів інших шкіл та напрямів, Суртаз не бачив принципової різниці між друїдами та некромантами: за різних часів король-маг вів своїх підданих на війну що з тими, що з іншими. 

Сам же він мав певні знання та неабиякі здібності, тому шанс на учнівство був.

Крім того, Суртаз розраховував на книги: повернення їх законним власникам могло б стати якщо не гарантією недоторканності на певний час, то хоча би шансом на переговори. Маг сподівався викликати цікавість володарів смерті.

Хай там як, крім власного життя йому все одно нема чого втрачати.

Шлях з Сонцеграда до Долини туманів забрав чимало днів і втомив чарівника. Суртаз міг створити портал, щоб заощадити час, але подолання магічного фону обох територій потребувало би ще більших зусиль, тому маг відмовився від цієї ідеї. І тепер він сидів на пагорбі в невірному світлі звичайного багаття, збираючись з духом і силами перед майбутнім випробуванням.

Маг напружено вдивлявся в туман, чиї примарні щупальця то тут, то там наповзали на дорогу, що звивалася серед чахлих та понівечених хвойних та листяних дерев — і вела вниз, до Долини туманів. Доступна огляду місцевість здавалася безлюдною, але з книг Суртаз знав, що десь там, за непроглядною сірою завісою, стоїть фортеця некромантів. Купіль мертвих. Шалластхадар.

Ця назва, прочитана в одній з книг, спантеличила мага. Незнайоме, дивне слово з не менш химерним значенням. Втім, на мапі з тієї ж книги форма долини справді дещо нагадувала чашу, сформовану неприступними горами, а зображена на сторінці фоліанта дорога нагадувала кривавий струмок, що плескався вздовж зубчастого краю.

Історичні хроніки стверджували, що саме у Долині туманів вперше зустріли некромантів — і туди ж вони повернулися після невдалих спроб захопити нові землі.

Тихий шелест відвернув Суртаза від роздумів. Шелестіло листя дерев, хоча гілки сосен залишалися нерухомими — вітру не було. Мерзлякувато повівши плечима, маг піднявся і загасив багаття. Поправивши сумку з книгами та оновивши в пам'яті кілька заклинань, Суртаз ступив на дорогу — і незабаром зник у тумані.