Глава 6. Кошмари минулого

Суртаз ошелешено дивився на ракшаса. Той помовчав хвилину, перш ніж заговорити.

— Я знаю, хто ти. Пані повідомила мені причину твоєї відсутності та наказала тебе дочекатися.

— Навіщо?

— Не впевнений, що правильно розумію її спогади. Вона міркувала про якусь помилку, хибне рішення та його наслідки.

Суртаз ніби повернувся на десять років тому, знову відчувши себе винним у непоправному злочині адептом. Нічого не відповівши, він опустив голову і ковзнув розсіяним поглядом по старих дошках підлоги.

— Я — Ксар, — продовжуючи сидіти на підлозі, ракшас церемоніально схилив голову. — Пані казала, що ти допитливий і напевно захочеш дізнатися, що тут сталося — з моєю допомогою чи без неї. Я можу заощадити твій час… Розповісти?

Маг підвів голову і мовчки кивнув. Страж неквапливо і по-котячому плавно потягнувся, розминаючи м'язи ніг та обох пар рук, після чого заговорив спокійно та розмірено, ніби переказуючи старовинну легенду.

— Я не був очевидцем усіх подій, тому багато про що знаю тільки зі спогадів пані Саревінн — тих з них, якими вона зважила за потрібне поділитися... Побаченого було достатньо, щоб зрозуміти — без некромантів тут не обійшлося, — помітивши, як змінився вираз обличчя Суртаза, ракшас роздратовано струснув сріблястою гривою, яка колись напевно була вогненно-рудою, як у його молодших родичів.

— Як же так? — Суртаз похитав головою. — Кажуть, вони ж уже понад сотню років і носа не показували зі своєї долини.

— Я їх добре відчуваю, — пирхнув вартовий, — вдосталь надивився свого часу. Ти помітив, що я вже немолодий — уперше до цього світу я був викликаний незадовго до вашої останньої війни з мертвими владиками... 

У відповідь на здивований погляд мага Ксар вишкірив у посмішці довгі пожовклі ікла. 

— Але я відволікся. Так от, пані не підозрювала про втручання некромантів, а я спочатку не міг зрозуміти, в чому справа. А коли зрозумів — було вже пізно... Якщо вірити її спогадам, все почалося близько десяти років тому. Почали відбуватися дивні речі. Спочатку раптово помер один адепт, але його тіло зникло. Пізніше була знайшли одяг, що належав йому — в калюжі дивного слизу. Приблизно тоді ж почав дивно поводитись інший учень, молодший. Його тіло знайшов один з молодших магістрів, який, своєю чергою, ввечері того ж дня був відправлений до лікарняного крила зі скаргами на слабкість та нудоту. Він помер за три дні.

Суртаз слухав розповідь і перебирав у голові всі відомі йому захворювання та прокляття. Жоден варіант не відповідав описаній ситуації. Він підозрював, хто був першою жертвою, але отрута троянди за жодних обставин не викликала подібної ланцюгової реакції, тому маг все ще сумнівався.

— Але на цьому лихо не скінчилося, — продовжив ракшас. — Злягли лікарі, теж померли. Пішли чутки про появу на території Школи спектрів. Ну, тих привидів, що ненавидять магів.

Суртаз кивнув. Від друїдів він дізнався, чому під час воєн із живими некроманти намагалися уникати зайвого кровопролиття. Це не було продиктовано милосердям, скоріше навпаки. Живих забирали в полон, після чого довго і безжально катували. Після цього проводився ритуал, і якщо жертвою була звичайною людиною — з'являвся покірний волі некроманта привид. Звичайний привид. Якщо ж бранець був магом, то в результаті болісного обряду з'являвся спектр. У бою така озлоблена істота була особливо ефективною проти чарівників, адже могла висмоктувати їхні сили та позбавляти можливості чаклувати. Тому в безвихідній ситуації більшість магів воліла накласти на себе руки будь-яким, навіть найжахливішим, способом, аби тільки не потрапити живцем до рук некромантів.

— Так от, — Ксар перервав роздуми Суртаза. — Пізніше привиди справді з'явилися, але поводилися доволі незвичайно для спектрів. Вони, наче паразити, вселялися в людей, убивали їх, а потім вирушали на пошуки нових жертв. Випадково з'ясувалося, що присутність могутньої магічної істоти — ракшаса чи джина — утримувала цих потвор на відстані. Щоправда, ніхто не з'ясовував — чому. Не до того було…

— Як ці привиди виглядали?

— Пані сприймала їх, як трохи незвичайних спектрів, — знизав плечима ракшас. — Мені вони такими не здалися. Це було щось нове — безтілесні істоти, невразливі для магії та зброї…

Від цих слів по спині Суртаза пробіг холодок, але зовні він нічим не видав своїх почуттів. Тим часом Ксар продовжував говорити:

— Будь-яке з них можна було знищити лише під час перебування у чиємусь тілі. Разом із носієм, авжеж. А якщо цього не зробити, то згодом носій помирав сам, а його тіло полишав не один, а одразу два привиди. Мабуть, душа господаря, проклята дотиком подібної потвори, ставала новим привидом, тоді як тіло дуже швидко розкладалося і ставало отруйним слизом.

— Як таке взагалі могло статися? Звідки взялося? — приголомшено прошепотів маг.

— Було багато версій, — пророкотав вартовий. — Хтось, як і я, підозрював некромантів. Хтось шукав сліди ельфійської магії, хоч на неї все це було зовсім не схоже. Пані ж міркувала про роль найпершої жертви. Адепта... Здається, його звали Олрік.

— Я знав його, він був моїм другом.

Суртаз опустив голову. Судячи з зітхання ракшаса, той сприйняв цей жест як вираз суму. Насправді ж маг задумався. Він розумів, що цілком і повністю був винним у загибелі Олріка, але наслідки цього виявилися несподіваними. У душі Суртаза ворухнулася хвороблива цікавість — вічний супутник його днів навчання у школі, який лише на рік дав йому спокій під час вигнання. Розгадка цієї головоломки обіцяла здобуття крихти небезпечного та забороненого знання, недоступного більшості магів.

— Його смерть виявилася несподіванкою для всіх, — продовжив Ксар. — Тіло не встигли нормально оглянути, але за деякими ознаками причиною загибелі адепта була отрута. Пані не виключала того, що Олрік у якийсь момент зрозумів, що вмирає, і намагався врятувати своє життя всіма доступними способами.

— До переліку яких, — задумливо продовжив його слова Суртаз, — цілком міг входити якийсь ритуал з арсеналу некромантів. Усі знали про його дружбу зі мною, — з гіркотою додав маг.