Глава 5. Старий ракшас

Сонцеград зустрів Суртаза незвичною тишею та тривожними поглядами мовчазних перехожих. Пройшовши крізь квартальну браму, маг здивувався джинам, що стояли на варті біля неї. Людей не було. Тихою і безлюдною виявилася і вулиця, якою він дістався до місцевої площі, а звідти — вирушив до школи.

Продовжуючи дивуватися, він повільно йшов і міркував про те, чи не пропустив ненароком звістку про війну. Втім, попри затворницький спосіб життя, ельфи дуже уважно стежили за подіями у сусідів, тому якби війна сталася — Суртаз про це б дізнався.

Минувши площу та кілька тихих вулиць, він побачив до болю знайомі ворота школи. Гостинно розчинені в минулому, нині вони були наглухо закриті, а сама будівля здавалася неприступною фортецею через високу кам'яну стіну, що оточувала її по периметру. Школа була такою ж мовчазною, як і вже побачена магом частина міста навколо.

Трохи повагавшись, Суртаз торкнувся молотка на воротах. Затримав подих і тричі вдарив ним по дереву, що потемніло від часу.

— Школа зачинена, — похмуро оголосив незнайомий голос по той бік воріт.

— Чому? — здивовано поцікавився Суртаз.

— Чарівнику, ти що, п'ять років у Імператриці за пазухою пробув? — одна зі стулок відчинилася, і з-за неї безшумно вислизнув величезний ракшас.

— Мені треба поговорити з вищим магістром Саревінн, — промовив маг, проігнорувавши саркастичне запитання вартового та окинувши поглядом його масивні лапи, міцний торс та обидві пари сильних рук. Численні розчерки шрамів свідчили про багате бойове минуле чарівної істоти. Вартовий був старим: його левову голову вінчала сива грива, а коротка блакитна шерсть мерехтіла сріблястими іскорками.

— Ти що, некромант? — ракшас схрестив верхню пару рук на грудях і похмуро блиснув котячими очима. — З нею зараз одні лише некроманти і здатні говорити. Пані Саревінн майже п'ять років, як мертва.

— Мертва... — розгублено повторив Суртаз. — Що сталося?

— Як тебе звуть? — запитанням на запитання відповів вартовий.

— Суртаз.

— Хм, — ракшас настільки пильно подивився на мага, що той мимоволі зіщулився. — Пані розпорядилася стосовно того, що треба зробити, коли ти повернешся. Проходь.

Вартовий відсторонився, дозволивши магу пройти за ворота. Серце Суртаза відчайдушно калаталося, коли він увійшов у внутрішній двір, бруківка якого колись формувала вигадливу мозаїку, а нині суцільно поросла бур'янами. Чарівник глянув на будівлю перед собою. Темна і зловісна, вона сліпо вирячалась у відповідь порожніми очницями вибитих вікон.

— Йди до майстерень, там нікого не було, коли все сталося, — пророкотав ракшас за його спиною.

— Що сталося? — Суртаз йшов, уважно дивлячись під ноги, щоб ненароком не спіткнутися об видране з землі каміння бруківки та не ступити в жодну з дивних бурих плям. Лише одного разу він підняв погляд — і одразу помітив такі ж плями на стінах будівель і напіврозбитих статуях, що колись прикрашали внутрішній двір по периметру.

— Заходь і сідай, в ногах правди немає, — озвався вартовий, миттєво перемістившись до знайомих магу дверей, за якими ховалися приміщення майстерень.

Темна і порожня передня кімната дихнула на Суртаза запахом багаторічного пилу та непроханих спогадів. Чарівник роздратовано сіпнув головою і притулився до верстата. Рослий ракшас сів навпроти нього так, що голови співрозмовників були приблизно на одному рівні.

— Плями, які ти бачив — це кров магів, — глухо прогарчала чарівна істота. — Нічим її не вивести, ніяк не змити. Магія допомогла б, мабуть, але зараз цим нема кому займатися. Ось і залишилося — нагадування про минуле, настанова на майбутнє, — ракшас зітхнув. — Якщо воно буде, це майбутнє...

— Тут був бій? — спитав Суртаз, побоюючись почути відповідь.

— Тут була бійня.