Глава 4. У вигнанні

Суртаз вийшов із мерехтливого отвору порталу слідом за старшим магістром і опинився на лісовій галявині, залитій яскравим сонячним світлом. Вигнанець з цікавістю озирнувся, вдихаючи вологе повітря, що пахло землею, прислухався до шелесту густих крон і дзюрчання води.

— Це і є Срібне джерело, майстре Корвел? — колишній адепт вказав на зовсім непримітний струмок, що дзюркотливо стікав з великих світлих каменів.

— Можна сказати й так.

Старший магістр підійшов до струмка і взяв один з каменів, що насправді виявився чашею, перевернутою догори дном.

— Ельфійські друїди здавна використовують його воду для приготування найскладніших цілющих настоїв. — Корвел зачерпнув води та простяг чашу вигнанцю. — Спробуй.

— А це не заборонено? — Суртаз з подивом виявив, що стінки посуду на дотик — несподівано гладкі, наче річкова галька, відполірована водами струмка.

— Вода тут вже втратила майже всю свою магію, тому її можна пити кожному, хто допущений на землі ельфів, — усміхнувся магістр, спостерігаючи за тим, як колишній адепт робить обережний ковток. — Джерело знаходиться далеко звідси, і довкола нього зведено одне з найбільших ельфійських міст на відомих нам землях. Як знати, можливо тобі дозволять його побачити. І тоді ти зрозумієш, чому джерело називають Срібним. Пий до дна, тобі знадобляться сили.

Суртаз мовчки допив воду та обережно поставив чашу біля струмка. Через опукле дно посудина не встояла і перекинулася на бік, знову ставши схожою на звичайний камінь. А вигнанець тим часом з подивом зазначив, що болісна слабкість останніх днів почала потроху відступати.

— Цей ліс… вражає, — промовив колишній адепт, випроставшись і закинувши голову назад, щоб побачити верхівки могутніх дубів та струнких ясенів. — Тут багато друїдів?

— Вірніше було б сказати, що майже всі місцеві ельфи — друїди. Або збираються ними стати в майбутньому, — хмикнув Корвел, пильно вдивляючись у вузькі просвіти між стовбурами. — О, схоже, вже час знімати з тебе амулет.

Щойно старший магістр зняв з шиї Суртаза гнучку металеву смужку, як з-за дерев показалися дві постаті. Хлопець і дівчина — високі, стрункі, світловолосі, вони стрімко наближалися до чарівників, хоча рухались вони так, ніби неквапливо прогулювались доглянутим садом. Дзвінко сміючись, ельфи про щось перемовлялися між собою, але одразу набули серйозного вигляду, коли вийшли на галявину.

— Вітаємо вас біля Срібного джерела, — плавно і тягуче промовив ельф і, трохи схиливши голову, промовив, — я Ллеріас. А це моя сестра — Сіліін, — ельфійка витончено схилила голову і торкнулася пальцями грудей біля серця у вітальному жесті.

— Вітаю, — своєю чергою, шанобливо кивнув Корвел. — Радий, що нас зустріли саме ви, — відповіддю на цю фразу стали стримані усмішки ельфів. — Це Суртаз, — вигнанець, що стояв позаду старшого магістра, мовчки схилив голову. — За потреби, я можу залишити амулет...

— В цьому немає потреби, — м'яко заперечила Сіліін. — Ліс пригнічує чужу магію, тому проблем не буде.

— Добре, — задоволено промовив чарівник і витягнув з кишені пухкий конверт. — Тут детальніше описані умови вигнання Суртаза. Ми будемо вдячні, — посміхнувся він, — якщо буде дотримано всіх вказівок.

— Ваше прохання буде виконано, можете не сумніватися, — Ллеріас узяв конверт.

— Що ж... Лорд Ллеріас, леді Сіліін, моя шана вам і вашому батькові, — ельфи знову витончено кивнули, після чого старший магістр повернувся до вигнанця. — До зустрічі, Суртазе.

— До зустрічі, майстре Корвел, — тихо промовив вигнанець і знічено послідував за ельфами, що вже вирушили у бік дерев.

Старший магістр задумливо дивився їм услід, поки вони не зникли за стіною дерев. Лише після цього, з тонкою задоволеною усмішкою, маг клацнув пальцями та відкрив портал, щоб повернутися до школи.

***

Десять років для ельфів — просто мить на тлі багатьох століть життя. І перший рік життя пліч-о-пліч з цими, від природи стрімкими та могутніми, але схильними до свідомого сповільнення свого життя істотами виявився для Суртаза справжньою мукою. Його розум кипів, жадав дій, навчання, нових знань — хоча б чого-небудь, що могло би урізноманітнити тихе й розмірене життя під покровом вікових дерев. Але осінь поступилася місцем зимі. За нею прийшла весна і щедро розсипала по лісових галявинах жмені ароматних квіток, слідом зашелестіло теплими зливами літо. А ельфи все так само жили своїм життям, наче й не було поряд з ними мага-недоучки. Вони трималися ввічливо, але не залучали ні до яких справ, навіть найдрібніших. І це відчуження зводило його з розуму.

На другий рік Суртаз змирився і просто собі жив. Слухав ліс, спостерігав за тваринами, розмірковував над циклом природи навколо себе. Ставив обережні запитання та отримував такі самі обережні відповіді.

На третій рік Ллеріас, як виявилося, молодий друїд, став брати його з собою та розповідати про основи магії природи.

Протягом четвертого року Суртаз познайомився з іншими друїдами. Вони заохочували його допитливість і привітно ділилися знаннями, що стосувалися травництва та цілительства.

А потім час полетів настільки швидко, що Суртаз і незчувся, як минув десятирічний термін його вигнання. Весь цей час він формував розуміння не тільки життя, а й смерті — як логічного завершення шляху будь-якої живої істоти. Друїди дозволяли Суртазу ретельно вивчити один бік, а власний досвід та крихти отриманих раніше заборонених знань — уявити собі другий.

Він покинув Сонцеград адептом-недоучкою, а до повернення готувався вже змужнілий молодий маг з чималим багажем знань і досвіду. Не без суму Суртаз покидав ельфійське поселення, де йому дали прихисток — але так і не дозволили побачити Срібне джерело у всій красі та могутності — і з нетерпінням чекав на повернення додому.

А коли після недовгого прощання ельфи залишили його на самоті на все тій же галявині поруч зі струмком, Суртаз з насолодою зробив кілька ковтків джерельної води та легким клацанням пальців відкрив портал до околиць Сонцеграда.