Глава 2. Старий друг

— Це частина мого покарання? — холодно поцікавився Суртаз, застигши у дверях і похмуро дивлячись на Олріка, що підскочив зі стільця.

Старший магістр легенько торкнувся плеча адепта, спонукаючи його рухатися вперед, і мовчки увійшов до кімнати за ним.

— Я... просто хотів поговорити, — нарешті впорався зі своїм збентеженням Олрік.

— Що ж... не заважатиму вам, — задумливо промовив Корвел, а потім звернувся до несподіваного відвідувача, — переступиш поріг — зв'яжися зі мною. Наскільки я пам'ятаю, у тебе були доволі непогані оцінки з ментальної магії, щоб розмова з тобою не викликала в мене головного болю.

— Так, авжеж, майстер Корвел, — на мить Суртазу здалося, що вуха його друга трохи почервоніли. Він пам'ятав, що ментальна магія давалася Олріку вкрай кепсько.

Пішовши геть, старший магістр причинив двері, на яких одразу засвітилися знаки захисного заклинання. Суртаз потер ліве зап'ястя, відчуваючи, як воно трохи пече. Піднявши рукав, він виявив схожі руни на своїй руці. Ігноруючи Олріка, який ніяково тупцяв посеред кімнати, молодий маг підійшов до вікна і відчинив стулку. З невдоволенням відзначивши, як тремтять його руки, Суртаз сперся об підвіконня і вдихнув терпкий аромат осені, почувши, як повз нього в кімнату пролетіло кілька комарів. Мабуть, накладені на кімнату захисні чари не визнали їх смертельною небезпекою для адепта.

— Раджу зачинити вікно, Суртаз, — похмуро промовив Олрік. — Ти не можеш чаклувати, й ці крилаті бестії зжеруть тебе живцем.

— Мені погано, потрібне свіже повітря. До того ж, з нас двох чаклувати можеш ти, — огризнувся той, продовжуючи спостерігати за пальцями, що продовжували дрібно тремтіти.

— Не можу. Захисні чари гасять будь-яку магію. Тож я дуже сподіваюся, що ти не спробуєш вбити мене голими руками, — розуміючи, що невдалий жарт лише посилив незручність ситуації, адепт винувато розвів руками.

— Який ти серйозний став, аж не віриться... Куди ж подівся старий добрий гульвіса?

— Ти його вбив, — тихо промовив Олрік. — Не так вже й просто налякати наших викладачів, але тобі це вдалося. Коли я це помітив, одразу подумав, що твої... — адепт криво посміхнувся, — термінові справи, через які ти не пішов на бал, привели до чогось кепського. Що сталося у майстерні?

Суртаз скривився, відмахнувся від настирливої ​​комахи, що свербіла над вухом, і зачинив стулку. Повільно, не дивлячись на друга, він відійшов від вікна і розтягнувся на ліжку, задумливо дивлячись у стелю.

— Насправді, зараз я мало що пам'ятаю про це. В голові добряче покопалися, і вона зараз нагадує, — Суртаз повів кистю, — цю кімнату. Такий само безлад. Тож якщо хочеш поділитися подробицями — розповідай.

Олрик зітхнув, посунув стілець ближче до ліжка і повільно сів на нього.

— Спочатку я хочу попросити вибачення, — зніяковівши, адепт відвів погляд, і тому не помітив похмурої посмішки Суртаза у відповідь. — Коли я спробував вислизнути, щоб тебе знайти, мене затримали та запитали, куди зібрався. Я й зізнався, що прямував до тебе, бо ти не пішов на бал. Директорка сказала, що сама розбереться. Як бачиш — розібралася, — адепт окинув поглядом кімнату, більша частина предметів у якій стояла явно не на своїх місцях. Мене запитали про те, чи ти не вів якихось записів, ну я і пригадав твій зошит, куди ти постійно щось записував...

— Що було далі? — Суртаз постарався надати своєму голосу якомога байдужіший тон.

— Мене відправили назад, до наших. А потім, коли ми вже розходилися по кімнатах, пройшла чутка, що загинув старший магістр. Марліур. Може, пам'ятаєш, він лише кілька місяців тому отримав ранг.

— Ще б мені його не пам'ятати, — молодий чарівник повернувся на бік, уважно дивлячись на Олріка. — Ми з ним довго та зі смаком дискутували про можливу наявність у механічних істот подоби душі. Що з ним сталося?

— Подейкували, що створена тобою тварюка... — під важким поглядом друга адепт затнувся і мимоволі зіщулився. — Голем... Він здавався дуже схожим на залізного голема... вдарив старшого магістра і лише за кілька ударів серця зробив з нього мумію.

— Так, я закладав у голема здатність до висушення.

— Суртазе, ти можеш хоч трохи не бути таким... сухарем?! — вибухнув Олрік. Він підскочив зі стільця і почав нервово ходити по кімнаті. — Твоє створіння вбило людину!

— Для цього воно й було створено, якщо ти не помітив. Але я не зміг його підкорити, і це... неприпустима помилка, — гірко вимовив Суртаз, знову перевертаючись на спину і дивлячись у стелю. — Що було далі?

— Коли чутки підтвердилися, а потім ще й доповнились новинами про те, що загиблих насправді більше... І коли всі дізналися, що в цьому винен ти... — продовжуючи ходити туди-сюди, адепт скрушно похитав головою. — Я не хотів цьому вірити. Потім ми довідалися, що тебе винесли звідти ні живим, ні мертвим. Багато хто вважає несправедливим те, що ти вижив.

— Я теж про це шкодую.

— Весь час, поки ти був непритомний, поряд постійно був хтось із викладачів. Навіть мене до тебе не пустили, — Олрік розвів руками, наголошуючи на серйозності вжитих охоронних заходів. — І наскільки я розумію, повторно обшукали твою кімнату.

Суртаз скривився, але нічого не відповів.

— Я вважаю, що вони вчинили правильно. Звідки їм було знати, що ще ти міг вигадати? Раптом цих големів було два? Або створений зразок мав якісь ще несподівані властивості?

— Дивно, що з огляду на всі ці події мене просто не спалили.

— Щиро кажучи, — Олрік узяв і почав розсіяно крутити в руках один із розкиданих по кімнаті зошитів — я чув, що були охочі так вчинити. Але Саревінн переконала їх, що спочатку слід розібратися в ситуації. А для цього слід було дочекатися, поки ти повернешся до тями. А потім уже стало відомо про прибуття королівських дізнавачів, і що рішення про твою подальшу долю прийматиме сам Сайрес.

— І хто ж привів мене до тями?

— Я не знаю, але казали, що майстер Корвел.