Глава 1. Благі наміри

Великий магістр Саревінн стояла біля вікна, спостерігаючи за тренуванням третьокурсників у внутрішньому дворі. Адепти відпрацьовували заклинання, що завдавало фізичних ушкоджень. Магічний кулак, як називали його чарівники. Цілили юні маги в пошарпану ляльку, що зображала бойового некроманта. Повітря навколо манекена гуло і вібрувало від невміло спрямованих заклинань, а порита земля була всипана кам'яним кришивом.

Відзначивши результати особливо "вправних" адептів, чарівниця мимоволі замислилася про те, наскільки розслабилися маги за останні півтора століття. Сто п'ятдесят мирних років, не ознаменованих повномасштабною війною з нежиттю. Колись ровесники тих, хто зараз тренувався у дворі, успішно відбивали атаки некромантів і допомагали гнати їх назад до Вовчої Долини. Ці ж десятилітні невмійки не пережили б і першого свого бою. Зітхнувши, чарівниця повернулася до Суртаза, що мовчки сидів біля її столу.

— Отже, я знову питаю, навіщо ти це затіяв, некроманте?

Темноволосий парубок скривився, мов від ляпаса, і мовчки опустив голову.

— Май на увазі, своїм мовчанням ти не допомагаєш ні мені, ні собі. А я маю намір тобі допомогти. Ти ж знаєш, некромантія під забороною. Категоричною, — великий магістр помовчала і додала. — Але якщо ти скажеш правду, для тебе можлива інша доля.

— Замість страти — тортури чи вислання кудись подалі? — адепт зиркнув спідлоба на Саревінн своїми дуже світлими, майже прозорими, сіро-блакитними очима.

— Залежить від того, чого ти намагався досягти.

— Голем, — глибоко вдихнувши, подальші слова Суртаз випалив скоромовкою. — Я хотів створити новий вид големів.

— Ми помітили, — саркастично відповіла чарівниця, — що спонукало тебе до цього?

— Я ніяк не міг придумати, як зберегти властивий зачарованим механізмам частковий імунітет до магії, але при цьому зробити голема швидшим і не таким чутливим до фізичних ушкоджень. Це... — адепт затнувся, — мало стати моєю випускною роботою.

— Прагнення похвальне. Втім, гадаю, тепер ти розумієш, що таке створіння ніколи й за жодних обставин не має з'являтися в нашому світі? Ти не зміг його підкорити.

Суртаз знову опустив голову і нічого не відповів. Після недовгого мовчання Саревінн продовжила допит.

— Як ти отримав привида?

— Впіймав на цвинтарі, — голос адепта пролунав глухо.

— Це добре.

Суртаз подивився на чарівницю знизу вгору.

— Я не знайшов у бібліотеці опису ритуалу, що дозволив би створити привида, — роздратовано скривився він. — Тож обійшовся тим, що було...

— Якби ти створив його власноруч, єдиною перспективою для тебе стало б спалення живцем, — холодно перервала його Саревінн, а потім тихо додала: — І навіть якби ти знайшов цей опис, мені дуже хочеться вірити... Що ти не наважився би відтворити те, що в ньому сказано. 

— Тобто ви?..

— Так, знаю. Я служила в армії короля Сайреса, коли він був наслідним принцом, і достатньо надивилася на це під час сутичок з некромантами. Те, як вони створюють привидів... Це жахливо. Тому поки що ти маєш шанс на життя і...

Двері відчинилися без стуку, і на порозі кабінету з'явився Корвел.

— Перепрошую, — шанобливо звернувся він до Саревінн. — Ви ще не закінчили? Прибули королівські дізнавачі.

Чарівниця не могла не помітити, як знітився Суртаз під мимохідь кинутим на нього поглядом старшого магістра.

— Гадаю, я дізналася достатньо, — кивнула вона. — Вони потребують моєї присутності?

— Нічого такого вони не казали. Але, якщо ви не проти — я побуду поруч, раптом Суртазу знадобиться допомога.

Саревінн мовчки кивнула, і Корвел жестом наказав адептові слідувати за собою.

***

Одночасне відчуття нудоти, запаморочення нестачі повітря зводило з розуму. Суртаз намагався вдихнути на повні груди, але тонка металева смужка на шиї, здавалося, душила його. Кімната перед очима кружляла в калейдоскопі розпливчастих кольорових плям.

— Спокійно, все вже скінчилося.

Усі ті хвилини, які здалися Суртазу вічністю, старший магістр Корвел був поруч. Втім, трійця королівських магів ніяк не відреагувала на його присутність. Адепт був посаджений на жорсткий стілець, Корвел одягнув на нього амулет, який пригнічує магічні здібності, і тільки після цього дізнавачі оточили Суртаза. Один маг став за його спиною, поклавши на плечі важкі гарячі долоні. Другий залишився ліворуч, а третя чарівниця стала праворуч від адепта. А потім Суртазу здалося, ніби його скроні наскрізь прошило розпеченою спицею, і світ померк перед очима.

— Ти чуєш мене? — голос старшого магістра звучав звідкись здалеку, і в ньому вловлювалися тривожні нотки.

— Так... — язик адепта ніби прилип до піднебіння, а в роті відчувався присмак крові.

— Добре...

Суртаз відчув полегшення — запаморочення припинилося, а кольорові плями набули знайомих контурів: все та ж кімната, він сидить на стільці, але королівські маги вже пішли геть. Залишився лише старший магістр. Він стояв перед адептом і, трохи схилившись, уважно вдивлявся в його обличчя. Випроставшись, Корвел пробурмотів коротке заклинання, що здалося Суртазу схожим на найпростіші чари зцілення. Здогад підтвердився — нудота відступила.

— Зможеш йти?

Адепт мовчки кивнув і, зібравшись із силами, повільно встав зі стільця. Попри слабкість, завдяки заклинанню старшого магістра, він почував себе досить непогано. Мабуть, навіть краще, ніж у перші хвилини після пробудження від магічного сну, викликаного Щитом смертника.

— Тобі треба відпочити, завтра король вирішить, що робити з тобою. Йдемо, — сказав Корвел, відчиняючи двері.

Суртаз вийшов із кімнати першим. Зупинившись, він прислухався. Незвична тиша, що панувала навколо, була схожа на затишшя перед бурею. Втім, адепта це не дивувало, школа завмерла, чекаючи вироку для некроманта. Суртаз зробив кілька кроків коридором, і лише після цього зупинився.

— А куди йти?

— До ранку ти пробудеш у себе, — відповів старший магістр, порівнявшись з адептом. — Амулет наказано не знімати, тож чаклувати ти не зможеш, і для твоєї ж безпеки на кімнаті будуть охоронні чари. Тож не раджу тобі виходити з неї.