Розділ 7

 З того часу пройшли дні, тижні, місяці, а її все не було. Дмитро не покидав галявини, все чекаючи на свою кохану. Він гадав, що всі ці випробування почалися саме через нього й не міг заспокоїтися, просто покинути її й піти додому. Лише спогади про красуню-наречену не давали йому збожеволіти.

 Якось йому наснився сон. Він йшов довгою лісовою стежиною. Навколо не було ні людей, ні навіть тварин. Сонце сховалося за горизонтом, а місяць освітлював шлях Дмитра.

 Ось він минув зачароване коло й побіг до будинку батьків. Довгий шлях промайнув наче одна мить і ось він – поруч. Стоїть біля дверей, не в змозі постукати, а у будинку чується ледь чутний сміх Еріки, який замість усмішки викликає у нього тугу.

 Прокинувшись, Дмитро не втримався й вирушив додому. Ноги майже не тримали його, але віра підштовхувала його йти вперед – назустріч своєму щастю. Він перечіплювався через корчі, спотикався та падав через найменшу шишечку на шляху, але підіймався і йшов далі.

 І ось він – дім, але Дмитро, як уві сні – не зміг зайти до будинку, боявся, що не побачить там тієї, заради кого міг зробити все, що завгодно.

 Чоловік підійшов до вікна та зазирнув досередини, але надворі була ніч, тож і не дивно, що побачити нічого він так і не зміг.

 Дмитро б ще довго так і стояв, боячись опинитися перед болісним фактом, як раптом у будинку пролунав дитячий плач. Щось у його серці неначе надломилося, зачіпаючи всі струни душі. Він так і кинувся до будинку, щоб заспокоїти малечу, не дати їй почуватися такою ж одинокою й покинутою, як і він сам останнім часом.

 Але поруч з немовлям вже була та, без якої він не уявляв свого життя – його кохана Еріка.

- Дімо,- кинулася вона до свого нареченого.

- Ти жива. З тобою все добре,- ніяк не міг повірити Дмитро.- А це?

- Наша донечка,- усміхнулася Еріка.