Розділ 6

 Все навколо Еріки заіскрилося. Неначе небо розверзлося й огорнуло дівчину своїм сяйвом, даючи їй щось досі незвідане – безсмертя. Але чи це був дар? Складно сказати, адже життя привида – надто складне. Як же тяжко не мати змоги спілкуватися з кимось або видати хоча б один малесенький звук тоді, коли ти сам того хочеш.

 Стривайте, тяжко? Ні, неможливо. Лише коли вище провидіння посилає тобі спеціальний сигнал, що варто втрутитися, що можна допомогти парі, привид починає говорити. Але до цього жодна пара не змогла пройти випробувань.

 Лише Дмитро та Еріка, а точніше Еріка й Дмитро. Адже саме дівчина потрапила до цієї пастки першою.

 Здавалося б, вони вже втратили свій шанс, останню надію. Еріка вже майже стала привидом, як раптом галявину охопив розпачливий зойк. Це був крик душі, нічим не притлумлений та навпаки, неначе підхоплений всіма істотами довкола.

- Ніііііі!!! Тільки не її! Забери краще мене!

- На превеликий жаль, вже занадто пізно. Ніхто й ніщо вам не зможе допомогти.

- Тоді зроби мене також привидом. Дозволь побути з нею хоча б по той бік,- впав Дмитро на коліна перед привидом.

- Це легко влаштувати, але ви все одно ніколи там не зустрінетеся. Я про це подбаю,- хижо блиснуло майже невидиме обличчя.

- Але чому? Навіщо тобі це?

- А як ти думаєш? Невже немає ніяких здогадок?

- Ну напевно…

- Правильно, розумнику. Через нього я стала привидом і ніколи цього не пробачу. Цей біль сильніше за що завгодно й досі затьмарює мій мозок. Здавалося б, привид, але почуття лише загострилися.

- Можливо, я можу якось допомогти?- співчутливо промовив Дмитро, хотівши взяти за руку, щоб підтримати, але тільки марно розсік повітря.

- Сумніваюся, але дякую,- зітхнула співрозмовниця.- Стривай, а чому ти хочеш мені допомогти?

- Ну не знаю… Тому, що це правильно. Так повинні вчиняти всі.

- Мені ніколи ще ніхто не хотів допомогти. Я думала, що так і повинно бути. Але мені дуже приємно, тому можеш загадати одне бажання. Спробую виконати його.

- Ну, кохану ти повернути точно не зможеш, тому дозволь бути з нею, спостерігати за моєю Ерікою до скону. Знаю, не зможу до неї заговорити й доторкнутися, але хоча б так буду поруч.

 Дівчина-привид не промовила ані слова. В її очах забриніли сльози та поволі скотилися до самої землі. Кожна краплина була немов цілющою та лагідними хвилями енергії пробігала все довкола, відновлюючи та неначе укріплюючи.

- Я…. я плачу?- посміхнулася вона, з кожною секундою стаючи все менш схожою на привида.

- Так...

 Дмитро розумів, що це чудо й роззирнувся довкола у пошуках Еріки, але її ніде не було.

- Чому? Чому не повернулася Еріка? Де вона? Що ти з нею зробила? Що ти накоїла?- підскочив він до дівчини, вбраної у білосніжну довгу сукню та почав трясти її, вимагаючи відповідей.

- Я…не…знаю. Мені боляче. Відпусти.

- Точно. Пробач,- схаменувся Дмитро й знову почав метатися по галявині.