Три сестри і одна зірка

Міера сиділа біля краю світу.

Море під нею текло не водою, а зорями. У цьому місці — Сході Пам’яті — ми чекали на остаточне рішення.

— Усе ще можеш піти, — сказала я.

— І що, знову забути? Знову бути Тишею? Ні. Я більше не хочу бути порожнечею. Я хочу згадати, навіть якщо це боляче.

Я кивнула. Вона змінилася. Не стала доброю — стала справжньою.

⠀

⠀

Ейдан стояв позаду. Його очі все ще носили тінь тієї битви. Але в них було і світло. Те, яке я колись сховала.

— Що тепер? — запитав він.

— Ми повернули світ. Але він розколотий. Щоб його зцілити, потрібні всі три.

⠀

⠀

І я простягнула руку в небо.

Зоря Забуття знову спустилася до нас. Але тепер вона була іншою. Вона світилась трьома вогнями: блакитним — моїм, червоним — Ейдановим, і сріблястим — Міери.

— Світ пам’ятає. Але в ньому досі немає рівноваги.

⠀

⠀

— Що ти пропонуєш? — спитала Міера.

— Повернути все. Всі спогади, всі голоси, навіть ті, що ми ховали. Дати людям право згадувати і вибирати. І залишити нас… як сторожів.

⠀

⠀

Міера зітхнула. Але кивнула.

— Якщо я колись знову забуду… нагадай мені, ким я була.

— Я нагадаю, — сказала я. — Бо я — Пам’ять.

⠀

⠀

Ейдан узяв Зорю у руки.

— Час.

⠀

⠀

Ми втрьох стали в центрі зламаного світу.

І Зоря — вибухнула втретє.

Цього разу — не світлом. А історіями.

⠀

⠀

Мільйони голосів прокотились світом.

Хтось згадав матір, яку загубив у війні.

Хтось — друга, що зник у ночі.

Хтось — себе.

⠀

⠀

І в ту ж мить усе стало цілим.

⠀

⠀

Світ більше не боявся минулого.

Світ почав з нього будувати майбутнє.

⠀

⠀

Ми стояли мовчки.

І тільки одна зоря світилась у небі.

Одна. Але справжня.

⠀

⠀

— То що тепер? — запитав Ейдан.

Я усміхнулась.

— Тепер ми вільні. Не тому, що перемогли. А тому, що згадали.

⠀

⠀

Міера ступила вперед.

— Ходімо. В нас ще стільки історій — не прожитих, а майбутніх.

І ми рушили. Не як герої. Не як легенди.

А як троє, що вижили, щоб пам’ятати.

*Якщо ти читаєш це, значить, історія була згадана.

Якщо ти її пам’ятаєш — вона жива.

А поки є пам’ять — є надія.

І як сказав хтось мудрий:

„Прокляття — це лише пам’ять, якої бояться. Але в любові — ми сміливіші.“*