Той, кого залишили

Бій почався зі зламаної тиші. Повітря заворушилось. Кожна тінь мала свій крик — не з вуст, а з серця. Вони несли біль. Вони не просто атакували — вони нагадували.

Ти забула…

Ти не врятувала…

Ти була слабкою…

Я знала ці голоси. Вони були моїми. Моєю провиною.

Я вдарила першого ворога — серп розітнув порожнечу. Тінь розчинилась у шепоті. Але за нею прийшло десять.

Ейдан здійнявся в небо — крила палали зловісним синім. Він не був таким, яким я його пам’ятала — тепер у ньому було щось нове. Лють, що не мала меж. Захист, що не питав дозволу.

— Аріана! — закричав він згори. — Забери Зорю! Я їх стримаю!

— Ні! Ми разом!

Падший з трону йшов до мене повільно. Його плащ, зшитий з уламків моїх спогадів, тягнувся за ним. Він не поспішав. Бо знав — кожен мій крок до Зорі буде платою.

— Пам’ятаєш, як я впав? — спитав він, зупиняючись за кілька кроків. — Ти тримала мою руку… але відпустила.

— Я не могла… я була поранена…

— Ні. Ти обрала його.

— Я обрала вижити.

Я ступила до нього ближче. Серп тремтів у руці. Падший був тим самим хлопцем, якого я любила в дитинстві. Але в його очах тепер — безодня.

— Ми не вороги, — сказала я. — Я не прийшла знищити тебе.

— А чому ж тоді зі зброєю?

Я кинула серп долі.

— Бо я більше не хочу воювати. Я хочу пам’ятати. Тебе. Все.

Він зупинився. Погляд затремтів.

— Я пам’ятаю… як ти сміялась. Коли ми крали мед у старого пекаря. Коли ми разом будували той дерев’яний дракон…

— Я пам’ятаю, як ти захищав мене від злих дітей. Як казав, що світ боїться лише сміливих.

Тінь у його очах здригнулась.

— Я… я не хочу більше бути Падшим.

— Ти ніколи ним і не був. Ти просто був забутий.

Він опустив меч.

І тоді з неба впала Зоря. Реальна. Жива. Вона зависла між нами.

— Візьми її, — сказав він. — Тільки пообіцяй, що пам’ятатимеш мене не як ворога… а як частину себе.

Я взяла Зорю. Вона засвітилась м’яко, ніби пробачала всіх одразу.
 

Але тіні не зникли.

Вони тільки зупинились.

І одна з них прошепотіла:

Ви пробудили її… Вона знає, де ви…

— Хто? — спитав Ейдан, спускаючись до мене.
 

І небо розірвалося.

З’явилась постать у чорному. Велична. З короною з уламків часу. Очі — як безкінечність. Голос — неслухняний, вібрував у кістках:

— Досить гратись. Ви вкрали душу з мого двору. І тепер… платіть.
 

Це була Вона.

Господиня Прокляття.

Справжня.