На полюванні за зорею

Світ, у який ми впали, дихав світлом.

Це було небо — справжнє небо, але під ногами. Ми стояли на хмарах, що світилися м’яким блакитним сяйвом. Зорі тут не були далекими — вони плавали в повітрі, як медузи в морі. І кожна — чула.

— Це… — Ейдан стишив голос. — Це Обитель Спогадів.

— Ми не самі, — сказала я. — Вони нас бачать.

І справді: зорі почали збиратись довкола, утворюючи коло. З кожної — звучав шепіт.

Аріана… Ейдан… прокляті, але живі… повернені, але незавершені…

І тоді одна з них опустилась нижче. У її світлі — обличчя. Жінка з очима, як ніч, і шрамом через губу. Вона говорила крізь світло:

— Ви зламали Межу. Ви винесли душу з Безодні. За це Прокляття вас шукатиме. Але є надія.

— Яка? — запитала я.

— Зоря Забуття. Вона може переписати шлях долі. Вона — ключ, щоб зламати Прокляття повністю.

— Де вона?

Зоря змінилась. Тепер вона світилась трьома кольорами: синім, сріблястим і червоним.

— У руїнах Крові. Її стереже останній із Падших. Той, кого ви ще не пам’ятаєте. Але він пам’ятає вас.

Я стисло кивнула. Ми не мали вибору. Ні я, ні Ейдан не хотіли жити в тіні. Ми хотіли знищити тінь.

Ми вирушили через простір, де час не мав влади. Ейдан тримав мене за руку, і на кожному кроці його тепло поверталось. Але з ним — і біль. Він бачив сни. Кожного разу, як ми зупинялись, він стогнав уві сні:

— Червона вежа… Кривава корона… Вона вбила мене…

Я торкалась його чола, і сни відступали.

— Я поруч, — шепотіла я. — Я не дам їм тебе забрати.

На восьмий день ми дістались Кров’яних Руїн. Тут не було життя. Тільки залишки храму, що колись палав. А посеред них — трон.

І на троні сидів Падший.

Його обличчя я не бачила. Але серце… забилось швидше. Бо воно теж билося у мені.

— Аріана… — сказав він. — Нарешті ти повернулась.

Я завмерла.

— Хто ти?

Він підвівся.

— Я — той, кого ти залишила в полум’ї. Я — перший.

Ейдан стиснув мою руку.

— Хто це?

Я не відповіла.

Бо впізнала його.

Мій перший захисник.

Мій друг дитинства.

Мій перший поцілунок.

— Я думала, ти загинув…

— Я загинув. Від твого вибору. Ти обрала дракона. А мене залишила у вогні.

Я відчула, як кристал в мені тріснув.

— Я… не знала, що тебе тоді можна було врятувати…

— Мене вже не потрібно рятувати. Я тепер страж. І я не віддам вам Зорю Забуття. Хіба що… хтось із вас залишиться.

Ейдан зробив крок вперед.

— Ні. Ми не граємо в жертви.

— Тоді ви обидва помрете.

Він здійняв руку, і небо над нами розірвалося. Випала блискавка з крові. І з руїн постали тіні. Сотні. Вони не мали облич, лише очі — ті самі, що я бачила у кошмарах. Очі тих, кого ми втратили, кого не врятували.

Мені здалось, що одна з тіней — моя мати.

⠀

⠀

Я зняла серп. Ейдан перетворився. Його крила палали. Полум’я било з грудей.

І ми кинулись в останній бій.

Не за себе.

А за зорю.