Серце, що памʼятає

Темрява, що оточувала мене після битви, не була ворожою. Вона дихала. Слухала. Ніби простір сам вирішував, чи пустити мене далі. І він пустив.

Я ступила на уламки трону — вони більше не світилися. Попіл розтанув. У центрі платформи з’явився кристал — пульсуючий, живий, пронизаний синіми жилками.

Я впізнала це відразу.

— Ейдан…

Я торкнулась кристала — й реальність знову зсунулась.

Я провалилася в його свідомість.

⠀

⠀

Я опинилась у лісі. Але не в нашому — в тому, яким він пам’ятав його. Кожне дерево було обрамлене спогадом: ось він вперше торкається моєї руки. Ось ми тікаємо з ярмарку. Ось він рятує мене від варгів — зляканий до смерті, але з усмішкою. Кожен момент — світлий. Але поза межами стежки — чорнота.

Я йшла вперед, і чула: десь глибше, в серці його свідомості, щось борсається.

— Ейдан, — крикнула я. — Це я. Аріана. Я прийшла за тобою.

Але ліс відповів вовчим виттям.

І з тіні вийшов він.

Мій дракон. Мій коханий.

Але вже не той.

Очі — чорні, як смола. Шкіра сіріє, ніби попіл залишив на ньому свій слід. Він мовчки дивився на мене. І його погляд — не впізнавав.

— Ти не повинна була приходити, — сказав він. Голос був глухий, ніби з-за стіни.

— Я дала обітницю. Я сказала, що знайду тебе. І я знайшла.

— Аріана… я пам’ятаю твоє ім’я. Але не обличчя. Не відчуття. Все… вигоріло.

Я зробила крок уперед.

— Це не правда. Подивись на мене.

— Я бачу тільки полум’я. І страх.

— Тоді дозволь мені нагадати.

⠀

⠀

Я поклала руку на його груди. І знову побачила той самий вогонь — синє світло, яке ми поділили, коли клялися бути разом навіть у Чистилищі. Світло загорілось — кристал, що досі тлів у моїй грудях, вирвався і торкнувся його.

Ейдан здригнувся.

Очі знову стали блакитними. Але на мить.

— Ні… Ти мусиш піти… Я стану тим, чого ти боїшся.

— Ти вже став тим, кого я люблю. І я не піду, доки не поверну кожен спогад. Навіть якщо доведеться вмерти знову.

— Аріана…

І тоді… світ навколо нас вибухнув. Спогади злилися, закрутились навколо — і ми стояли посеред спалаху. Його очі дивилися в мої.

— Ти… це ти. Справжня. — Він торкнувся мого обличчя. — Тепла. Як ніч біля вогнища.

— Я завжди буду світлом, якщо ти поруч.

Його груди розірвало зсередини — і тінь вилетіла назовні. Закричала. То був уламок Прокляття, що ще тримався за нього.

— Обережно! — крикнув він, затуляючи мене.

Я витягнула серп, і на цей раз — не сумнівалася. Я розрізала тінь навпіл, і вона розсипалась пилом.

⠀

⠀

Ми стояли разом. Двоє. Цілі. Світ повільно стирався навколо. Платформа зникала.

— Що тепер? — запитав він.

— Ми тікаємо. Разом. Поки нас не знайдуть знову.

— А якщо знайдуть?

Я усміхнулась.

— Тоді вони пошкодують, що втратили єдиний шанс відступити.

⠀

⠀

Небо прорвалося світлом. Ми стрибнули в портал. Його рука в моїй. Вперше — не в сні, не в спогаді, не в темряві.

А в новому світі.