Зоряний Скарб Безодні

Коли стих останній спалах битви, я стояла на самому краю Безодні. Вітер з її глибин був неприродний: він не дув — він тягнув, мов руки, що хотіли втопити мене в собі. За спиною — спопелена тінь Ядвіги. Вона зникла не назавжди. Лише відійшла… вглиб.

Я зробила перший крок на міст. Він був вузький, але не хисткий. Камінь під ногами був червоним не від фарби, а від застиглої крові. Легенда говорила, що цей міст створили дракони з власного болю, щоб пройти у світ людей. І саме тут Ейдан залишив мені знак.

На п’ятій плиті — вирізані літери. Мовою Полум’я:

«Не озирайся. Якщо я зник — це не кінець. Це початок».

Я притисла пальці до напису. Він спалахнув — і в повітрі з’явилась мапа. Не звична — зоряна. Кожна точка на ній тремтіла вогником. Сузір’я повільно з’єднувались у символ: око. Усередині — зірка, що пульсувала в такт моєму серцю.

— То ось де ти, — прошепотіла я.

Я переступила край моста — й провалилася в небо.

Це був не політ. Це був злам реальності. Зорі проходили крізь мене, кожна — пам’ять, кожна — вибір. І серед них, мов маяк, палало серце дракона. Ейдан був у темряві, але не зломлений. Хтось тримав його в пастці — глибше, ніж навіть Чистилище.

Я впала на землю — але не в світ. В інший вимір. Вхід до Скарбу Безодні.

Це місце не мало неба. Лише водяні стіни, що текли догори, мов перевернутий океан. Посеред — платформа зі срібла, на якій стояв трон, зітканий з кісток зірок. І на ньому сиділа істота.

Чоловік. Старий. Волосся — як попіл, очі — як ніч. У руках — ланцюг із сердець. Останнє — пульсувало. Серце Ейдана.

— Вітаю, Наречена Дракона, — мовив він. — Його душа — мій скарб. Щоб її повернути, мусиш принести мені інший. Свій.

Я відчула, як у мені ворушиться полум’я. Кристал почав темніти. Час спливав.

— Я не прийшла торгуватись, — відповіла я. — Я прийшла перемагати.

Я ступила на платформу, й кістки трону скрипнули.

Істота встала.

— Якщо б’єшся за серце — готуйся втратити своє.

Ми зіткнулися в центрі Безодні, де світло не має влади, а тінь — живе. І я зрозуміла: це не просто бій за Ейдана. Це бій за себе. Бо коли душа коханого — скарб, за який ти ладна палати, ти або перетворюєшся на попіл — або на зорю.

Полум’я вибухнуло з мене.

Темрява затремтіла.

Кристал освітив весь простір.

І я кричала його ім’я:

— ЕЙДАН!