Шлях у Чистилище

Коли портал захлинувся й зник, у Храмі Місяця запанувала глуха тиша. Кам’яні стіни, здавалося, дихали — ніби храм був живим організмом, котрий щойно втратив серце. Мої пальці досі палали синім полум’ям, та я вже не відчувала тепла: у грудях лишалась лише крижана пустка.

Я присіла біля місця, де стояв Ейдан. На мармурі лишилася тонка срібна смуга — слід його крові. Вона світилася, наче зоряний пил, і пульсувала в такт моєму серцю. Я торкнулася її кінчиком ножа-серпа й почула всередині шепіт:

Живий… шукай мене… за Залом Попелу…

Це був він. Його голос. Слабкий, але справжній.

— Я знайду тебе, — прошепотіла я у відповідь.

У західному нефі храму фреска, на якій я щойно бачила себе з крилами, змінилася. Зображення зникло, і на його місці з’явилася арка, оздоблена сріблом. Я відчула поклик — торкнулася каменю долонею, і поверхня розчинилась, ставши дзеркалом. У ньому мерехтіло нічне небо, темне, як безодня.

Позаду пролунав голос:

— Брама Чистилища.

Я здригнулася. На порозі храму стояла фігура в попелястому плащі. Обличчя ховалося під каптуром, але від постаті віяло світлом, що не гріло — і не лякало.

— Хто ти? — запитала я.

— Сторож Шляху. Охоронець переходу між світом плоті й світом попелу. Через цю браму проходять лише ті, в кого половина душі вже по той бік. Ти — одна з них.

— Я йду за тим, кого забрали силоміць. Я не зупинюся.

— Дракон? — у голосі його не було ані глузування, ані здивування. — Щоб повернути його, ти мусиш віддати частину власного полум’я.

Я глянула на синє сяйво в долоні. Без нього я більше не буду ключем. Але без Ейдана прокляття переможе. І я — з ним.

— Я згодна. Навчи мене, як пройти.

Сторож торкнувся моєї долоні. Полум’я спалахнуло, зірвалося й утворило маленький кристал — жар, який завис у повітрі. Потім він влетів мені просто під грудну кістку. Я зойкнула — біль прошив наскрізь, холодний, як лезо льоду.

— Це твій дороговказ, — сказав Сторож. — У Чистилищі немає часу. Кристал згасне, коли згасне пам’ять про те, хто ти. Не дай йому потьмяніти.

Він зник, а я ступила в дзеркало.

Холод ударив миттєво. Повітря було важким, мов попіл. Я опинилася у величезному залі без даху — лише небо, тьмяне й мертве. Під ногами — попіл. Сірий, густий, хрусткий. Мої кроки здіймали клуби, наче дим з пам’яті. На протилежній стіні тремтіли зображення — фрески-спогади. Моє дитинство. Обличчя матері. Руки батька. І все це — розсипалося на очах.

Не зупиняйся, — прошепотів кристал десь у грудях.

Я рушила далі. Попереду — сім арок. Вони здіймалися з попелу, витончені, тріснуті. Мене огорнув страх: щоб пройти, треба згадати найтемніше й дозволити йому пройти крізь тебе.

Я ступила під першу арку — і світ зник.

Я була сама. У селі Здвижени. Всі хати мертві. Вікна порожні. Кличу людей — і тиша. Лише вітер. Серце б’ється, а навколо — ні душі. Самотність стала стіною, і в грудях стислося. Але я згадала долоні Ейдана. Його слова. І тепло кристала. Моя рука здригнулася, попіл зник. Я пройшла.

Друга арка — я бачила себе, але вже іншу. Чужу. Очі — червоні. Крила — гострі. Я палю власне село, сміюся. Це я — але знищена. Заражена силою. Я здригнулася. Ні. Я господарка цієї сили. Я — не її іграшка. Я підняла серп — і зламала образ. Він зник.

Я проходила арку за аркою: страх бути зрадженою. Страх безсилля. Страх зради Ейдана. Страх своєї смерті. Кожен раз серце мліло, кристал гаснув, але спалахував знову, коли я згадувала, чому йду.

І ось я пройшла останню.

Зал Попелу зник, і переді мною відкрився краєвид, що вразив до дна: безодня. Каньйон з криги, над яким висів міст із червоного каменю. Сіль Безодні. І на вході до мосту стояла… Ядвіга.

— Знала, що прийдеш, — сказала вона. — Віддай кристал. І лишишся жити.

— Ніколи.

— Без Прокляття світ не втратить рівновагу, дитино. Дракона немає. Лише ти й те, ким можеш стати. Хочеш бути героїнею? То стань жертвою. Це теж шлях.

— Я прийшла не вмирати. Я прийшла битися.

Вона підняла руки — і тіні вирвалися з попелу. Воїни. Сліпі. Кістляві. Вони мовчки кинулися вперед.

Я стиснула серп. Синє полум’я спалахнуло в мені, вирвалося назовні й оповило лезо. Світ зник у спалаху, я зробила крок — і стрибнула в бій.

Кристал у грудях пульсував. Час майже вийшов.

Вогонь і попіл злилися в шторм.

І я кричала:

— Я — ключ. І я відкриваю!