Кров на Фресках Місяця

— Віра, слухай мене. — Ейдан схопив мене за руку. — Вона служить Оракулу. Якщо віддаси мене — це кінець. І для тебе, і для мене.

Я стиснула ніж.

— Вона ще має переступити поріг, а магія старого скиту сильна.

Ядвіга відчула захист. Вона не могла зайти, але її погляд пробивав стіни.

— Хочеш грати в героїню? — прошипіла вона. — Тоді чекай. Я прийду по тебе, коли темрява стане твоєю єдиною подругою.

Вона зникла, залишивши на снігу слід босої ноги — але в ньому вже проростали чорні квіти.

Через три дні ми рушили до Храму Місяця — покинутого об’єкта на горі Довбуша. Колись там поклонялися тіням, а потім усе забули.

Храм був порослий мохом і затягнутий павутинням. Та фрески лишилися. І серед них — обличчя дівчини. Моє.

— Що за… — я торкнулася каменю.

— Це ти, — Ейдан ступив поруч. — Ти — її втілення. Вона приходить кожну тисячу років. І завжди має зробити вибір.

Фрески ожили: на одній я — вогняна, з драконом за плечима; на іншій — сива, самотня, а світ за вікном мертвий.

— Що це значить?

— Один шлях — прийняти силу. Інший — знищити її.

Тут почався ритуал. Ейдан провів кров’ю по моїй долоні, і вона засяяла. Печать пробудила полум’я в мені — синє, холодне і пульсуюче.

— Ти… не зовсім людина.

— Що ти сказав?

— В тобі — кров Першої Дракониці. Саме тому Ядвіга хоче тебе. І саме тому твоє серце може зламати або врятувати Прокляття.

Ми стояли на балконі храму, коли небесна тріщина знову затремтіла. У повітрі завив холод, і вдруге впав уламок — прямо в озеро за перевалом.

— Він пришвидшується, — сказав Ейдан. — Ще три падіння — і світ перейде межу.

Я хотіла щось відповісти, але він різко обійняв мене й прошепотів:

— Вибач.

І штовхнув мене вбік, закриваючи тілом.

З неба летіла стріла — магічна, синя. Вона врізалась у нього — і в ту ж мить простір навколо розірвався, наче тканина. Його затягнуло у чорний портал.

— Ні! — закричала я. — ЕЙДАН!!!

Порожнеча закрилась. І я залишилась сама. У храмі, що тремтів, наче живий.

І в моїй долоні ще жевріло полум’я.