Дракон і Крижані Рани

У засніженому скиту на полонині я перев’язую йому рани від метеоритного каміння. Ейдан розповідає, що народився тисячу років тому і всі ці століття жив у вигнанні між світами. Щоб розірвати прокляття, йому потрібне «серце того, хто став свідком падіння Місяця».

— Ти бачила розкол? Тож твоє серце належить мені. 
 

Я застигла. У його очах світились цілі галактики. Не жарти, не примара — справжній Місячний Дракон, з плоті, кістки й полум’я. І він щойно сказав, що моє серце — його.

— Що за маячня? — прошипіла я, стискаючи ніж-серп, який завжди носила в торбині.

— Я не бажаю тобі зла, — його голос знову вразив: тембр бархатистий, наче вітер у вересневому лісі. — Але ти бачила розкол. Це… зв’язок. І тепер ми пов’язані.

Я розвернулася й рушила геть. Від нього йшло тепло, як від багаття, і десь глибоко всередині щось у мені озивалось: залишся. Але я знала, що чари не можна пускати в серце. Вони завжди вимагають плату.

Та не пройшла й десяти кроків, як за спиною почувся глухий стогін — і я обернулася. Він знову лежав на снігу. Плече його кровоточило: в рані блищали крихти метеоритного каміння. Його власне полум’я пожирало його ж шкіру.

Я зітхнула й повернулась.

— Твоє щастя, що я не можу пройти повз пораненого. — Я витягла зілля з алтеї, наклала компрес, прошепотіла замовляння.

— Ти знахарка? — прошепотів він.

— Так. І не чекай, що я одразу довірюся істоті, яка впала з неба й заговорила про “моє серце”.

Ми рушили до моєї схованки — старого скиту на полонині, колись збудованого монахами, які теж вірили в зорі.

Коли він трохи отямився, сидів біля вогню, загорнувшись у мій запасний кожух. Його очі вже не світилися, але іскри в зіницях ще тліли.

— Я Ейдан. Син Ельгіра, останнього хранителя Срібного Крила.

— Прекрасно. Я — Віра, дочка покійного лісника, вчуся в тітки-травниці, латаю переломи й серця. Звідки ти впав?

— З Місячного Сну. Я був проклятий — заснув у розломі часу. Тільки коли Місяць тріснув, мене знову вирвало у ваш світ.

— Чому ти саме тут опинився? — я схрестила руки.

— Бо ти мене покликала. Навіть якщо сама не знала про це.

Я відвернулась, але десь в грудях щось стукнуло сильніше. Якби це був обман, то надто добре зрежисований.

— Є той, хто хоче твоєї крові, — додав він. — Я відчуваю його. Хтось давній, хто боїться, що ти — ключ.

— Ключ до чого?

— До пробудження полум’я, яке змінить світ.

В цю ж мить в двері хтось ударив. Три рази. І лід прокотився по шкірі.

Я кинулась до дверей — і побачила її.

Ядвіга. Відьма Карпат. У неї не було зморшок, але її вік можна було почути по кроках. Очі — чорні, мов безодня.

— Віддай мені Дракона, дитино. — Її голос був солодкий і смертоносний. — Він більше не належить тобі.