Печать на зоряному склепінні

Я прокинулась саме в ту мить, коли Місяць розколовся навпіл.

Срібні уламки впали крізь хмари, наче небесний град. Один із них, найяскравіший, врізався у вершину Чорногори, перетворивши ніч на сліпучий день. Згорілий запах заліза й озону залоскотав ніздрі, а земля під хатою тремтіла, мов під копитами тисячі коней.

— О, Пречиста… — вирвалось у мене. Свічка спалахнула сама, і глиняні стіни моєї лазнички світилися помаранчевим.

Я — Віра Коваль, двадцятидвохлітня знахарка села Здвижени. Мене боялися й кликали водночас: комусь потрібен приворот, комусь — зілля від болю. Я не вірила в прокляття, поки не побачила, як небо тріснуло.

Гуркіт стих. На порозі скрипнула стара дошка — і в дірявій рамі з’явилася Ганна, моя сусідка:

— Віро, ти це теж бачила?

— Побачила, — відповіла я й сполоснула обличчя крижаною водою. — Може, це знак, а може… кінець світу.

Я взяла торбу з травами, накинула кожушину й рушила в бік гори, куди впав уламок. Кров калатала у вісках, а в голові блимало: не йди. Та є у знахарок правило — чути поклик землі й не відвертатися.

Дорогою мені здавалось, що дерева шепочуть: дракон повернувся. Легенди говорили про Місячного Дракона, котрий прокидається раз на тисячу років, щоб забрати у смертних їхнє найбільше бажання… або серце.

Коли я дісталась карнизу, побачила кратер завбільшки з церкву і… чоловіка в центрі. Він лежав у сріблястому пилу, оголений по пояс, зі шкірою, що світилася ледь помітним небесним сяйвом.

Я нахилилась:

— Живий?

Очі його розплющилися — і світилися точно так, як місячні уламки.

— Не торкайся, — прохрипів він. — Моє полум’я спалить тебе.

…Так я зустріла Ейдана, принца-вигнанця, в жилах якого текла драконяча кров.