Глава 15.3

Тевос дивився, як Морін зникає у вихорі – чорному, безнадійному… Дивився, і серце його лишалось у її руках. Вона не озирнулась, не подивилась на нього, вона була впевнена в тому, що робить правильно. Хто розпочав дражнити Безодню — той повинен її замкнути, напоїти своєю кров’ю. Але Тевос знав ще дещо — він ніколи не відступиться від мети. Він, який повернувся до життя після сотень років, просто не має права відступатись.

І він розумів. Йому не потрібно життя без неї. Тої, яка зараз зникала у чорних водах за портальною аркою, що світилась примарно серед блакитної води. Тевос тримав у руці артефакт, який дає право Айлін на трон, і шкодував про одне — що не міг одразу піти слідом за своєю відьмою. Він повинен доказати всім, що саме ця фрейліна принесла Зірку Морів.

Тевос пішов геть, але серце його лишалось в Безодні. Не було страху, не було бажань… було тільки сподівання на те, що портал пропустить його, дасть йому змогу знову побачити кохану.

Путь до палацу промайнув ніби одна мить. Ось вже Тевос піднімається кришталевими сходинками, бачить величного Делмара в короні та зі скіпетром, суворого й непохитного, який дивиться на Тевоса з надією. Але це бачить тільки колишній правитель морів. Він мовчки віддає коштовність Делмару, він розповідає його придворним, яка смілива була Айлін… і що з нею трапилась біда, і що він, Тевос, обіцяє все виправити, і вже наступного дня фрейліна, яка перемогла у Відборі, буде танцювати разом з повелителем, закликаючи море та шторми… А потім Тевос та Делмар покидають  трону залу, щоб в тиші покоїв морського царя поговорити про майбутнє… яке є тільки в Делмара. І як не вмовляв той старого друга лишитись жити серед морського народу, забрати собі свій трон та корону… Тевос тільки всміхався з тугою та рахував хвилини, які лишились до зустрічі з тою, яка віддала собі Безодні зарази порятунку морського світу.

Цей день здавався нескінченним, і дуже скоро Тевос покинув свій колишній палац.

Попереду його чекало багато поневірянь. Але він був готовий на все заради своєї відьми.

…Айлін здалось, що хтось її кличе, хтось хоче її витягнути з тої сітки, в якій вона заплуталась… ніби пливла довго-довго морями, милувалась палацами та коралами, чарівними мешканцями глибин, а потім… потім зашморг застібнувся на ній, і не було більше нічого – ні світла, ні хвиль, ні печалі, ні радості… Вона ніби була в місці, де не було нічого, навіть відлуння життя. Але як таке може бути? Навіть Безодня здалась Айлін живою та сповненою істот, най і страшних, потойбічних… А тут… тут був лише туман та безголосся.

Але в одну мить все це скінчилось. І з’явився голос. Він був примарний, далекий, але він був, і це вже здалось неймовірним щастям — його чути, відчувати в ньому тривогу та неспокій… хвилювання за неї, за Айлін, яка загубилась в туманах пустки.

Айлін пробиралася з темряви, вона йшла на голос — ніжний і дзвінкий. Він співав їй про те, як народжується шторм всередині витої красивої мушлі, як вітер грає морськими хвилями, направляючи їх біг на чорні берегові скелі... як біла мереживна піна розсипається діамантовими бризками об камінь, прикрашений зеленими візерунками лишайників... Туман наповзає на скелі, а потім його завіса відкривається, і сірі тіні, немов величезні пташки, постають на камінні.

І виходять на скелю гірські відьми, і радіють своєму звільненню, і не вірять, що все скінчено... і шамани танцюють у морському прибої, і мокрий одяг липне до розпалених тіл, і навіть пізня осінь не лякає їх, адже вони не відчувають холоду. Лише нескінченний захват від пісень морського вітру, який несе людям щасливі звістки.

Море прийняло жертву.

Море нарешті отримало те, чого прагнуло всі ці довгі роки.

Море тепер заспокоїться. І не буде раз на сім років прекрасна діва йти в інший світ. І не будуть матері з батьками оплакувати своїх дочок.

Море ластиться до берега, пестить скелі, море радісне, море безтурботне. Воно співає, воно дарує свої пісні світу, і десь на далеких Пагорбах, де живуть фейрі, розкривається земля, і з темного розлому виїжджає примарна кавалькада. Золота збруя виблискує на сонці, і королева підгірного народу з тугою дивиться на море. Зелений, як таємничі трави, її плащ, горить золотом вишивка, і виблискує вінець зі срібла і смарагдів на темному блискучому волоссі. Десь там, у світі туманного мороку, її сестра, і Есме з надією просить вітер донести до Айлін прохання про зустріч. Есме така гарна, як буває земля по весні, коли розквітне після зимового сну, як яблуні, що цвітуть в садах, як самоцвітне каміння, що сховано в печерах фейрі. Поруч з Есме з’являється її король – високий та гарний, з білим як сніг волоссям та льодистими очима, він теж повертає погляд на море, ніби сподівається побачити глибини, побачити морського повелителя… та переконатись, що все нарешті закінчилось.

І Айлін бачить свою сестру, і радісно їй, і не може вона надивитися на свою прекрасну Есме, чиї мрії все ж здійснилися. Вона не просто знайшла свого коханого зі снів – вона стала його королевою, повелителькою Пагорбів. Завдяки їй тепер розцвітають сади по весні та приходить літо.

Але голос Безодні раптом змінився — він став хрипким і низьким, немов пісню підхопив хтось інший. Але куди ж зникли ті, хто вів Айлін крізь темряву і морок первісної Безодні? Сонне закляття відправило дух наяди в найпохмурішу частину цього світу... тут було страшно і холодно, і кожна мить була як вічність, а вічність могла здатися миттю.