Глава 15.1

ГЛАВА 15

Солен все так само проводила час у загальній вітальні, вмираючи від нудьги, — зі слуг до неї ніхто не наближався, побоюючись її примхливого характеру і не бажаючи потрапити під гарячу руку, придворним шлях до цієї частини палацу був закритий, а закляті подруги були дуже і дуже… зайняті. Якщо, звичайно, можна так сказати…

Айлін ніхто не бачив з того часу, як її винесли охоронці його царської величності, наклавши на загальну вітальню якісь дивні закляття, що не дозволяли нікому покинути її до завтрашнього вирішального дня — саме тому Солен довелося нудьгувати тут, не маючи можливості вийти в залу або відвідати Делмара. Хоча вона сумнівалася, що він був би радий її бачити, після того, як його царська величність, розлютившись, кричав на охоронців, які не встежили за його фавориткою, було собі дорожче намагатися привернути до себе увагу.

 Арея все так само сиділа зачинена у своїх покоях, не підпускаючи до себе навіть ключниці Лаури, та в підсумку плюнула, гордо помахавши хвостом, і попливла в невідомому напрямку, наостанок обдарувавши Солен, яка зручно вмостилася у купі кольорових подушок, злим поглядом. Напевно, якби можна було вбивати таким чином, то наяда вже лежала б тут бездиханною. Але вона лише пересмикнула плечима, ніби до них прилипли водорості, і показала ключниці язика. Жахлива п’янка веселість і бажання зробити якусь капость мучили Солен, вона ненавиділа такі бездіяльні дні й не любила марнувати час. Про те, що можна було просто відпочити, готуючись до останнього випробування, вона навіть не подумала, адже енергія била через край, а застосувати її фрейліні було ніде.

Солен було настільки нудно, що вона готова була подарувати голос єдиній, хто міг би зараз її зрозуміти, — колишній фаворитці Делмара. Звичайно, вона допомогла б Ламар тимчасово, а до завтрашнього дня закляття знову набрало б чинності. Але в покоях суперниці Солен зустріли два лікарі, вигляду непрезентабельного, з рогами та хвостами. Морські демони замахали руками, виганяючи гостю, і один з них з усмішкою пояснив, що пані необхідний повний спокій.

Спокій так спокій. Тільки від тиші, що запала в жіночій половині палацу, Солен хотілося вити й кричати, вона не звикла до самотності. Крім того, наяда відчувала власну непотрібність — вона не знала, на що сподівалася, але чомусь все ще здавалося, що з усуненням головної суперниці все налагодиться. Делмар знову подивиться на Солен з цікавістю, і вона буде танцювати з ним на балах, як раніше. Все буде як колись!.. Як тоді, коли з’явилася в кришталевому палаці тремтяча від страху дівчина, яка витягла чорний агат з мішечка шаманів... Ніхто вже не пам’ятає її, та й сама вона забула, навіть імена близьких людей стерлися з пам’яті. Втім, навіщо їх зберігати, якщо всі вони давно померли й прах їх розвіяний над морем?..

Про те, що і раніше ніякого інтересу з боку його царської величності не було, Солен думати не хотіла. Тому вона була щаслива, коли закінчився цей жахливо довгий день і минула не менш довга ніч, яку наяда провела майже без сну, злісно втупившись у вікно. Вона витріщалася на рибок, що пропливали повз, і мріяла про те, як одягне корону, як сяде на трон поруч із Делмаром, як буде кружляти з бурями та штормами, топлячи кораблі й рибальські човни... Про те, як слабкі та нещасні люди будуть просити її про милість, як будуть нести вони на узбережжя дорогоцінні камені й золото... Як будуть благати її зберегти їх жалюгідні життя!

Ці мрії примирили Солен з дійсністю, і під ранок вона все ж змогла заснути, нехай і поверхневим, коротким сном. У ньому вона бачила себе в пурпурі й золоті парчі, з вінцем і скіпетром.

Вранці наяда ретельно вибирала вбрання, щоб бути красивішою за Арею, — старша фрейліна, звичайно, була гарна, але куди їй до білої шкіри й золотого волосся Солен! Щоб підкреслити свою крижану красу, фрейліна вибрала блакитну сукню з осяйного атласу, прикрашену сріблястою піною мережив, і гарнітур зі срібла та перлів — до нього входили браслети з підвісками, що тонко дзвеніли при найменшому русі рук, намисто і вінець, що дуже гармонійно виглядав на розпущеному волоссі, яке вилося і тремтіло навколо наяди, немов золоті змії.

Вона й сама була схожа на витончену змійку, і коли в супроводі церемоніймейстера і закутаної в червоний плащ Ареї з’явилася в тронний зал, де вже зібрався весь двір, була сповнена почуття власної значущості.

Солен поблажливо, з часткою зневаги, поглядала на суперницю, що плила поруч, і не могла приховати радості, що та виглядає так скромно. Арея не звертала уваги на ці погляди й намагалася триматися від Солен якомога далі.

Ледь наяди минули стрункі нефритові колони, що здавалися величним кам’яним лісом, що виріс посеред блискучої краси кришталевої зали, як пролунала урочиста музика. У світлі сонця, що розпускалося десь високо над палацом величезною вогняною камелією, було видно, як схвильовані придворні, — адже вони знали, що після останнього випробування буде шанс повернутися до колишнього життя, такого ж безтурботного, як і зараз, але позбавленого жаху передчуття кінця. Крім того, дами та їхні кавалери передчували повернення до свого справжнього вигляду, і надія на це палала в їхніх поглядах, і погляди ці були спрямовані аж ніяк не на блискучу Солен. Так, їм хотілося позбутися шерсті, луски, рогів і плавників з хвостами.

Солен дещо зло блиснула очима, сподіваючись, що її паніка нікому не помітна, і спробувала розгледіти, що ж привернуло увагу придворних. З цієї відстані — тронна зала була величезна, і від стіни до стіни можна було кататися на колісниці — було погано видно, хто сидить біля ніг його царської величності, але золото парчі й блиск каменів в прикрасах не залишали сумнівів, що це хтось із фрейлін.