Глава 14.5

Вона все так само пильно вдивлялася в обличчя юнака, але не могла згадати, де бачила його. І це дратувало. Це змушувало її раз у раз відвертатися, соромлячись своєї потворності. Своїх щупалець, своїх обвислих губ і довгого носа, запалих щік... хрипкого надсадного голосу, схожого на гул, що йде з витої морської мушлі. Свого горба, сивого волосся... пігментних плям і бородавок. Одна така взагалі прямо під оком, і з неї стирчить чорна волосинка. Розсердившись, відьма висмикнула її, ледь не скрикнувши від болю.

А цар щось говорив... що ж? Треба слухати. Треба забути про те, яка вона, і просто спробувати зрозуміти, навіщо з’явилися до неї ці герої-рятівники світу.

І відьма спробувала удати, що її абсолютно не хвилює ні її зовнішність, ні ця проклята бородавка!

— Так, ти допомогла Морю побачити, хто чого вартий, але у нас сталася біда, — голос Делмара на мить став тихішим, але він одразу взяв себе в руки й підійшов ближче до трону Морін. Плащ його тремтів від легкого протягу червоною змійкою у синій мряці, і здавалося, що його царська величність залишив за порогом цієї зали всю свою гордість і холодність.

— Чому ваші біди повинні мене хвилювати? — Вона схилила голову трохи набік, посміхнулася і різко хльоснула щупальцем, немов батогом. Хотілося налякати своїх незваних гостей. Змусити боятися. Змусити... бігти. Рятуватися звідси, з темряви та холоду глибинного царства. Щоб не сміли бентежити її. Не сміли дратувати своєю красою і молодістю — всім тим, чого сама вона стільки років була позбавлена!

Знову в крові забурлила злість — дика, неприборкана, ще трохи — і штормовою хвилею плеснеться вона, і шторм потім не зупинити... Морін завжди була занадто емоційна, легко дратувалася. У цьому була її біда. І прокляття.

Багато рибалок пам’ятають сезон страшних ураганів — був час, коли Морін не бажала контролювати свою лють. І та знаходила вихід... і плата була занадто висока.

— Тому що ти теж зацікавлена в тому, щоб впоратися з наслідками старих проклять, — вступив у розмову юнак. — Мене звали Тевос — колись давно, коли Голос Безодні ще міцно спав у своїй прекрасній перламутровій мушлі, а у Моря була цариця з дивними блакитними очима і золотим шовковим волоссям. Цариця була норовлива і горда, безтурботна й егоїстична. Вона звикла отримувати все, що хоче... і одного разу вона захотіла неможливого.

— Тевос? — нахмурилася відьма, і серце її пропустило удар, здалося, що сили покидають її, і що зараз вона перетвориться на желеподібну медузу, сповзе зі свого трону, щоб просочитися в тріщини на сходах. Зникне... Було гірко і страшно дивитися в очі свого співправителя. Того, хто сильніше за всіх постраждав від її злості.

Його кістки досі лежать у Безодні!

Як же він виявився живим? Як він отримав новий шанс? Нове життя?

Невже і для неї можливий інший результат?..

Але Морін змусила себе не думати про це. Вона надто добре пам’ятала, чого вимагала Безодня.

І ця плата була незрівнянна ні з чим.

Хто з власної волі принесе себе в жертву Морю?

Люди зараз думали, що достатньо віддавати своїх прекрасних дочок Делмару, щоб він потім вибрав з них царицю... але люди погано пам’ятали страшну казку про те, що цій цариці доведеться подарувати себе Безодні. Вони вважали за краще думати, що це все лише легенда... навіть сам морський цар повірив у те, що потрібно всього лише надіти вінець на свою обраницю.

І дуже довго шукав її, цю обраницю.

Сказати йому? Нагадати?.. Ні, поки не настав час. Потрібно зрозуміти, що відбувається при дворі.

І чому ці двоє прийшли до неї, відьми, впевнені в тому, що лише вона може їм у чомусь допомогти.

— Так, це я... — перервав важку тишу королевич.

— Але ти ж… ти ж… помер? — нахмурилася відьма. — Руїни замість твого палацу… я все це бачила! І уламки колон, і переляканих крабів і зграйки риб, і чорнильну імлу, яка жахливою моторошною плямою закрила те, що було витонченою вежею… ніхто не міг вижити. Я була там... була! Я бачила порожнечу... я не чула нікого! Інакше я б допомогла... І твої кістки... У Безодні лежать твої кістки!

— Я знаю, — посміхнувся королевич, — бо бачив тебе серед руїн, бачив, як ти металася там. Кликала мене. Але я не мав голосу, щоб відповісти, і не мав руки, щоб доторкнутися до тебе і довести, що я нікуди не зник… потім, через роки, я навчився приймати різні обличчя… але не людське. І ще, Морін, мене тепер звуть Грайр. Нове життя — нове ім’я.

— Про що ви хотіли мене попросити? — Відьма різко струснула волоссям, відганяючи спогади. Вони були занадто болючі. Одна помилка — і як дорого вона обійшлася. Світ звалився, поховавши під уламками всіх, хто раніше жив у цьому дивному місці. Морін пощастило, що Делмар виявився чесним і справедливим, що він зміг гідно розпорядитися владою, яка дісталася йому, і витягнути підводне царство з Безодні, куди ледь не відправила його колишня правителька.

— Прийми вигляд Айлін, щоб мої піддані... ті, хто раніше вільно і мирно жили в цьому краї, могли отримати шанс на нове життя. Адже в тому, що з ними зараз відбувається, є і твоя вина... — Делмар говорив сухо, але не відводив погляду. Він вірив, що до Морін можна достукатися.

— Яке відношення Айлін має до морського народу? — поцікавилася відьма. — Тобто, навіщо мені приймати її вигляд?