Глава 14.4

У напівтемряві печери, що слугувала житлом для Морін останні сто років, тьмяно горів єдиний світильник, що плавав під стелею. Проклята морем і засуджена на самотність відьма не любила яскравих вогнів, звикнувши ховатися в темряві, — зі своєю потворністю вона так і не змирилася... Колись вона сховалася в задзеркаллі саме тому, що не могла бачити своє страшне відображення — так і залишилася її тінь блукати в тому примарному нестійкому світі, що поглинає спогади. І іноді Морін здавалося, що це найкраще, що трапилося за останні десятиліття, адже по той бік дзеркала вона знову могла бути колишньою — прекрасною наядою, чия луска горіла яскравіше за діаманти на сонці, а в очах народжувалися моря і бурі.

Вона знову могла носити красиві сукні з блискучого атласу і шовку, що ковзав по тілу, і знову тремтіли білою піною мережива і стрічки, і знову в її волоссі були дорогоцінні камені, а на руках — браслети з підвісками, що дзвеніли, ледь торкались їх прозорі руки вітрів. І знову вона могла танцювати в прибої, і радіти світу, радіти свіжому повітрю, радіти життю... і пестощі хвиль, їх ніжне тепло і шовковисті долоні знову й знову дарували спокій і щастя.

Як колись, в давно забутій юності...

Але зараз їй знову довелося покинути ілюзорний світ Мрій, хоч і не хотілося повертатися в похмуру реальність, в холодний склеп, побудований з каменю. Довелося знову повернутися в тіло, вкрите слизом, в тіло з щупальцями та наростами, потворне, неповоротке... Іноді Морін шкодувала, що чудовисько з Безодні, якого так бояться придворні морського царя, давно переможене — стародавні герої впоралися з кракеном. Якби він все ще жив серед скель підводного світу, можна було б відправитися йому в пащу, і нехай все закінчиться...

Ще одним покаранням для Морін було безсмертя. І навіть суша, навіть сонце і посуха не могли вбити її — лише висушити. А існувати паралізованим скелетом було б не надто приємно... зануритися б у Ніщо. Перестати бути.

Але неможливо.

А Мрії безжально виштовхнули її в цей кам’яний мішок, тому що щось сталося в морському царстві. Щось недобре.

Втім, хіба за останні сто років траплялося щось радісне?

Відьма знала, що до неї йдуть гості — про це повідомили чарівні помічники, рибки, що чергували біля входу в скелястий розлом, через який звивистим коридором можна було потрапити до тих кам’яних залів, де оселилася Морін. Акулу та інших чудовиськ, що охороняли спокій проклятої від незваних гостей, ці чарівники вже знешкодили, і зараз, судячи з усього, наближалися до головної печери, схожої на храм Прадавніх, —  високі кам’яні колони підпирають високе склепіння, яке тоне в туманній димці, схожій на легкі хмари, що пливуть в літній день над морем, а вирізані в граніті арки, прикрашені витонченим квітковим орнаментом, ведуть до піднесення, на якому стоїть трон. Його підлокітники вирізані з нефриту, спинка і сидіння встелені водоростями, а ніжки покриті візерунком з перламутрових мушель. Відьма зручно розташувалася на ньому, розкинувши на всі боки щупальця, і її очі хижо блищали, передчуваючи веселощі.

Просто так ці важливі гості не з’явилися б до неї. Просто так не шукали б її допомоги.

Значить, вона стала потрібна.

Значить... вона прощена.

Може, тому так важко стало в останні дні потрапляти в Мрії? Втім, після того, як наречена Делмара змогла знайти шлях у задзеркалля, світ відображень став дуже дивним... щось у ньому змінилося, але що — Морін поки не могла зрозуміти. Вона лише відчувала, що по той бік дзеркала їй уже не раді. І що її спогади більше не хочуть йти. Вони зграєю голодних риб впилися в неї, вони пожирають прокляту, і позбутися їх — як вона не намагалася — не виходило.

Так, вона зробила страшне. У неї було чорне серце, спотворене ревнощами й злобою. І коли вона стала чудовиськом ще й зовні... вона дуже страждала. Але змінити нічого не могла.

Втім, вини своєї відьма ніколи не відчувала, можливо, саме тому покарання було таким жахливим — сотні років довелося провести в образі моторошному і кошмарному, ховаючись від світла… і від того чоловіка, якого вона раніше кохала. Дивно, але й ці почуття згоріли. Попелом розвіялися над пустелею самотності й туги... навіть дивно було згадувати, що через ці почуття Морін наробила стільки біди. Зрадила свій народ, втратила юність і красу... ледь не знищила підводний світ, звернувшись до Голосу Безодні. Той шторм всім запам’ятався надовго, його навіть вважали передвісником кінця світу... але кінець вдалося відстрочити, і в цьому заслуга Делмара.

Саме він виринув із сутінків печер, тримаючи в руці яскравий ліхтар, від світла якого Морін відсахнулася, прикривши очі. Але все ж постаралася знайти в собі сили й вирівнятися, гордо піднявши підборіддя, щоб не показати своєї слабкості. Все ж колись вона була царицею, і не годиться їй боятися чогось у цьому світі. Можливо, вона здасться зарозумілою і нестерпною, але бути жалюгідною і нещасною вона втомилася.

Але потім Морін звернула увагу на супутника його царської величності, і її бравада зникла. Поруч з Делмаром стояв високий юнак, весь у зеленому, і його обличчя було відьмі смутно знайоме. Вона примружилася, вдивляючись у його риси, потім поманила його кістлявим довгим пальцем. Він наблизився — ні страху в прозоро-льодяних очах, що ніби давали початок морям, ні тремтіння рук, ні стиснутих губ… нічого, що говорило б про те, що він зляканий або вражений. Мало хто поводився так спокійно в її моторошному житлі.

— Скільки років минуло, скільки води витекло... — Юнак підійшов ще ближче, він дивився без жаху на її щупальця, на сиві пасма, схожі на солому або ганчір’я, що тріпотіло на вітрі в рибальських селищах, на старече обличчя, поцятковане глибокими зморшками, на кігті, гострі, ніби кинджали...