Глава 14.3

— Чому Айлін так довго немає? — Грайр стурбовано дивився на її вікна, а морські коники, запряжені у візок, який повинен був відвезти його і Делмара з нареченою до Морін, незадоволено фиркали й рвалися плисти. Кучер ласкаво гладив їх, заспокоюючи, і раз у раз поглядав на господарів, не розуміючи, чому ті зволікають.

— Я хвилююся за неї, у мене погане передчуття, — похмуро відповів Делмар, поглядаючи на палац, що сяяв жовтими вогниками вікон, — немов намисто розвісили по білих каменях, з яких складені стіни, — не треба було відпускати її вчора, занадто небезпечно перебувати їй у жіночій половині. Я шкодую, що відпустив...

— Марно стояти й гадати, що ж сталося. Пропоную сходити та перевірити, і наше щастя, якщо вона ще спить або не може вибрати брошку до плаща. — Королевич першим рушив до сходів, сказавши кучеру, щоб той залишався на місці та чекав їх.      

А його царська величність, забувши про етикет і всі палацові правила, кинувся слідом за Грайром, сподіваючись, що вони з королевичем встигнуть вчасно, і що з Айлін не сталося нічого лихого. Він картав себе за те, що вчора вирішив дотримуватися клятого етикету, який забороняв з’являтися в жіночій половині палацу. Треба було самому все перевірити! Або зовсім не відпускати від себе наречену...

Миттєво промайнули перелякані обличчя придворних, проносилися повз картини в позолочених рамах і гілки коралів у високих керамічних вазах, що біліли в нішах переходів і галерей. Коридори палацу звивалися і розгалужувалися, і шлях до покоїв Айлін здавався нескінченно довгим, немовби Делмар йшов дивним зачарованим лабіринтом.

Відмахнувшись від Солен, яка кинулася до нього, він швидким кроком минув розкішну вітальню з мармуровим фонтаном і з гуркотом відчинив двері в потрібну йому кімнату. Від стулок розлетілися в різні боки жаби-охоронці, і ключниця злякано відскочила від ліжка, де лежала під рожевими ковдрами бліда Айлін. Її волосся розкидалося по подушці, а запалі щоки і зморшки біля рота свідчили про те, що наяда непритомна. Під прозорою шкірою билися сині тонкі вінки, і їх візерунок на скронях здавався намальованим фарбою — так чітко їх було видно.

Делмар кинувся до Айлін, торкнувшись губами холодної руки, що лежала поверх ковдри. Наяда не ворухнулася, вона все так само рівно дихала, немов спала.

— Що сталося? — почув Делмар суворий голос Грайра, який намагався з’ясувати, чому Айлін у такому дивному стані.

Відповіддю була похмура мовчанка охоронців і плутані виправдання ключниці. Лаура металася по кімнаті, раз у раз підскакуючи до стелі, заламуючи руки, витираючи злі сльози й змінюючи колір плавників з розсердженого червоного на переляканий жовтий. Чогось зрозумілого від неї було складно домогтися.

— Я можу пояснити, що тут сталося, — тихо сказала застигла на порозі Солен. — Я можу увійти?

Делмар кивнув, дозволяючи, а сам ще міцніше стиснув руки Айлін. Вона була така зворушливо-крихка, немов викинута на берег водяна лілія, немов кришталева ваза, що ось-ось впаде з обриву на камені, немов птах, якого знесло зі скелі злісною штормовою хвилею... І його царська величність боявся, якщо він найближчим часом не з’ясує подробиць, в таких птахів перетворяться всі, хто не вберіг його Айлін або міг прямо чи опосередковано бути винним в її дивному сні, так схожому на смерть.

— Вчора ввечері, коли Айлін повернулася сюди, її зустріла Ламар, — повільно й чітко промовила Солен, пильно дивлячись на фаворитку — якщо в її очах і промайнула заздрість, побачивши, як ніжно і трепетно гладив руки суперниці Делмар, вона дуже швидко впоралася з нею й продовжила: — Ламар була п’яна й вирішила пригостити своїм питвом Айлін, ось вони, — кивок у бік охоронців і ключниці, — можуть підтвердити, що вона погодилася. Ні я, ні Арея не приєднувалися до цієї вакханалії, тому з нами все гаразд...

— Ти думаєш, її отруїли? — примружився Грайр.

— Моя справа — повідомити володареві, що я бачила, — решта… решта за ним. Айлін не повинна була пити це вино. Частково вона сама винна у своїй біді.

І Солен байдуже знизала плечима, кинувши швидкий погляд на Делмара, і поспішила до виходу. Вона розвернулася при цьому так різко, що біле мереживо її спідниць спінилося навколо струнких ніг, оголивши їх майже до колін. Стрімко покинувши покої, наяда залишила після себе тривогу і сумніви. І запах лаванди та первоцвітів.

— Це правда? — повільно підняв голову Делмар. Суворий погляд його пронизував охоронців. — Правда, що ви дозволили довіреній вам особі пити невідомий напій та ще й у компанії пані Ламар, яка спочатку поставилася до моєї нареченої з неналежною для фрейліни злістю?.. Правда, що ти, — перевів він свій важкий погляд на Лауру, яка згорнулася в кутку, — не доглянула за Айлін? Хоча я просив про це в перший же день її появи в моєму палаці!

Жаби-охоронці, не моргаючи, дивилися на повелителя. Вони не виправдовувалися, не намагалися сховатися, вони явно були готові прийняти будь-яке покарання. Але з іншого боку, Делмар розумів, що можна було зіграти на їхньому страху, — тепер вони нізащо не підпустять до Айлін нікого... Другий раз його царська величність не пробачить.

Ключниця ж нерішуче наблизилася, і плавники її стали темно-сірими, вона явно була в жаху від того, що відбувається.

— Мій пане, — прошепотіла вона каяттям, а по щоках текли сльози, — я навіть уявити не могла, що все зайде так далеко… що злоба і ненависть між наядами виллються в… це все. На наше виправдання можу сказати одне — пані Ламар пила разом з нашою пані, з однієї пляшки, і навіть… навіть допила вино з її чаші… навіть думки не було…