Глава 14.2

Ламар нахилилася до Айлін, потім злякано відскочила, коли до столика, за яким та заснула, кинулися жабоподібні охоронці. Вони гнівно блискали очима, немов були впевнені, що в непритомності фрейліни винна Ламар.

— Зовсім пити не вміє, — пробурмотіла колишня фаворитка його царської величності й до дна випила свій кубок, немов намагаючись цим довести, що нікого труїти не намагалася — та й хто звинуватить її в цьому, якщо вино наливали з однієї тари? Ламар з явним жалем переконалася, що напій закінчився, і демонстративно допила останні краплі з кубка Айлін, остаточно відкидаючи від себе всі підозри. — А ви не хочете? Я можу ще принести...

І з милою посмішкою простягнула порожню пляшку.

Але охоронці заперечно похитали головами і, переглянувшись, підхопили Айлін, щоб віднести в її покої — здається, вони повірили в те, що вона просто не розрахувала свої сили.

Лаура випливла з коридору, що вів на бік слуг, і побачила Ламар, що сиділа за столиком. Замерла, перевівши погляд на безпорадну Айлін, і погрозивши колишній фаворитці Делмара кулаком, почала кричати на жаб, вказуючи, куди нести пані.

— Мерзенна рибка! Щоб ти на сонці висохла! — пробурмотіла Ламар, забираючи зі столика обидва кубки. Озирнувшись, чи ніхто її не бачить, вона вслизнула до своїх покоїв, голосно грюкнувши стулками.

— Все пройшло гладко? — повернувшись від вікна, запитала Солен.

— Краще не буває, — абсолютно спокійно відповіла колишня фаворитка, віддаючи суперниці пляшку й кубки.

Та проспівала кілька слів стародавньою мовою й створила невеликий чорний вихор, що вів у Безодню. Кинула в нього компрометуючі їх з Ламар предмети й клацнула пальцями. Вихор одразу зник, забравши з собою докази отруєння Айлін в небуття.

— Як думаєш, вона довго спатиме? — в голосі Ламар чулося деяке занепокоєння. — Мені це все не подобається. Охоронці й ключниця бачили, що я пригощала її вином… Якщо це випливе?

— То ти даси їм свою пляшку, — і Солен з хижою посмішкою показала на столик біля вікна, на якому з нізвідки — ймовірно, з тієї ж Безодні, — з’явився такий самий посуд — але, судячи з усього, зі звичайним вином. І два кубки.

— Я сподіваюся, що ти права... і що все вийде.

— А як інакше? Сонне зілля, яке я підмішала у вино, не дасть Айлін взяти участь у випробуванні. Ми з тобою і з Ареєю будемо на рівних… принаймні, у кожної з нас буде шанс. Якби ми змагалися з нашою незрівнянною Перлиною, то можна було б відразу лягати спати і не хвилюватися ні про що... Ризик був би марним — адже й так зрозуміло, що королевич, який з’явився з нізвідки, зробить все, щоб допомогти новій фаворитці.

— Я точно не засну? — тривожно запитала Ламар. — Твоя протиотрута досить сильна?..

— Ти мені не віриш? — підняла брову Солен і криво посміхнулася.

— А повинна? — в тон їй промовила суперниця.

— Без моїх чар у тебе нічого б не вийшло! — різко кинула наяда й з огидою скривилася. — Ти слабка, Ламар, я ось намагалася зрозуміти, що в тобі знайшов наш повелитель? Красу? Так ми всі красиві… Ти чорна душею, ти заздрісна і зла. Чому саме тобі має належати вінець?

— Що ти задумала? — прохрипіла Ламар, хапаючись за горло, їй раптом стало так боляче, ніби вона проковтнула морського їжака.

— Маленьку витівку... — прощебетала Солен. — Айлін буде спати, ти — занімієш, відповідно не зможеш взяти участь у випробуванні, адже за Перлиною потрібно вирушати завдяки пісні — двері в Безодню не відкриються тому, хто мовчить як риба... а Арея... завтра я придумаю, як послабити її... На добраніч, дорога подруго.

І наяда попливла до виходу, а Ламар впала на підлогу — з її рота пішла піна, вона стогнала й шипіла, але сказати більше нічого не могла.

З жахом колишня фаворитка зрозуміла, що програла.