Глава 14.1

ГЛАВА 14

У супроводі охоронців, виділених Делмаром ще після того жахливого випадку з підкинутим під поріг серцем, Айлін статечно йшла коридорами палацу, намагаючись не думати про те, що у неї буде лише один день на відпочинок, — потім знову в дорогу, знову в Безодню... ніхто не знає, куди їх з Грайром заведуть пошуки Зірки Морів. Шкода було, що проклятий етикет не дозволяє Делмару самому провести її до покоїв, але, може, це на краще? Адже в загальній вітальні з розкиданими біля низьких столиків подушечками можуть чекати наяду закляті подруги.

Так і було — ледь звивистий коридор вивів до дверей, і один з охоронців розчинив стулки, як в очі Айлін вдарило яскраве світло, і вона побачила Ламар, яка вільно розташувалася на килимі з темно-смарагдових водоростей. Наяда посміхалася й пила якийсь бурштиновий напій — він просвічував медовим золотом у її кришталевому кубку. Жовта туніка трохи вище колін, що відкриває погляду стрункі ноги, браслети з топазів і перламутрових мушель, висока зачіска — локони зібрані на потилиці, і частина їх укладена в башточку, прикрашену шпильками. Очі підведені й підозріло блищать... здається, в її чаші хміль. Сама схожа на змію — небезпечну й красиву змію. Сидить біля низького столика, підібравши під себе ноги й витончено вигнувшись, грається своїм кубком, а на губах знущальна посмішка.

— Тебе можна привітати, — отруйно простягнула Ламар, звертаючись до наяди й ігноруючи охоронців. — Але хочу сказати, Айлін... бути в фаворі зовсім не просто. Якщо хочеш, я могла б дати тобі декілька порад...

І вона відпила з кубка свій бурштиновий напій, а по кімнаті понісся запах, схожий на аромат стиглих яблук і квітучих рожевих кущів — такі росли на пустці, і здичавілі, вони колючою стіною відгороджували яр від селища, і темно-червоні бутони їх здавалися замазаними в крові... а восени на тонких гілках з’являлися дрібні плоди, з яких рибалки заварювали чай.  Айлін спробувала прогнати спогади, навіщо мучити душу — її місце тепер тут, у підводному світі, поруч із Делмаром.

Але все ж дивовижний аромат йде від напою, швидше очікувалося почути в цьому букеті якісь водорості... або з чого готують вина в морському царстві?.. Втім, Айлін цього не знала. З гіркотою вона змушена була констатувати, що абсолютно нічого не знає про цей світ, оскільки занадто мало часу  минуло з тої пори, як вона опинилася тут. І занадто багато подій промайнуло за ці нещасні кілька днів — здавалося, рік минув, стільки всього встигло статися!

І, можливо, саме тому Айлін не пройшла повз. Можливо, саме тому присіла з крижаною посмішкою поруч з Ламар.

Щоб послухати. Зробити висновки. Навчитися виживати серед цих баракуд. Зрозуміти, що вони знову замислили.

Невідомо, чи скаже їй фрейліна правду, але, можливо, проговориться про щось важливе... не дарма кажуть, що хміль підступний. Айлін бачила ще в дитинстві, яким балакучим ставав її дід — любив він посидіти в корчмі, а потім розповідав байки та морські казки. Від нього вона вперше дізналася і про наяд, і про прокляття, через яке зник морський народ, від нього вона почула й стару легенду про рибалку, якого полюбила володарка глибин. Про Делмара.

— Я не проти вислухати твої поради, — тихо промовила Айлін, поглянувши на двері, що вели до покоїв Солен, — не хотілося б, щоб ця погань зараз випливла зі свого лігва й все зіпсувала.

— Тоді слухай… але, може, спочатку, вина?.. — ощирилася вже добряче п’яна Ламар, накручуючи на тонкий пальчик пасмо світлого волосся, що відливало золотом. Потім потягнулася до глечика, здивовано потрясла його й підвела тонкі брови. — Ох, здається, я все випила. Я зараз принесу ще... у мене є одна чудова наливочка в схованці!

І вона підморгнула, криво посміхнувшись, ставши й справді схожою на акулу. Потім встала та попрямувала до своїх покоїв. Потік хитнув її туніку, і тканина спокусливо обвилася навколо крутих стегон.

Дивно, чому вона не покличе слуг? Айлін примружилася, дивлячись услід фрейліні. Потім озирнулася на охоронців і поглядом наказала їм відійти вбік. Вони неохоче підкорилися — мабуть, Делмар давав свої вказівки щодо закінчення сьогоднішнього вечора, але сперечатися з фавориткою його царської величності було собі дорожче.

Чекати довго не довелося. Ламар випливла зі своїх покоїв, тримаючи в руках пляшку з темно-зеленого скла, в якій плескалася густа смолиста рідина. Ледь наяда з гучним звуком витягла пробку, як по кімнаті поплив гіркий полиновий запах — але при цьому Айлін розуміла, що це якісь водорості, а зовсім не трава з узбережжя. Просто аромат цього вина нагадував настоянку, яку часто пили бідніші рибалки, адже вино з яблучним присмаком було не всім по кишені.

— Це диво, а не напій! — прощебетала Ламар, граційно сідаючи на своє місце і розливаючи багряну гіркоту по чашках.

Айлін раптом зрозуміла, що їх одразу було дві, колишня фаворитка Делмара принесла тільки пляшку — чи означає це, що вона спеціально чекала на суперницю? Втім, навіть якщо так — нічого страшного в цьому немає, напевно, будь-кому на місці наяди було б цікаво подивитися, на кого тебе проміняли. Чомусь Айлін навіть стало шкода Ламар, яка звикла до загального поклоніння й уваги з боку Делмара, напевно, важко було їй злітати з п’єдесталу... Але побачивши, з якою злістю та відчаєм дивиться на свій кубок наяда, Айлін швидко прогнала співчуття до неї. Не варто жаліти гадюку — потрібно стежити, щоб не вжалила.

Та й Делмар не раз говорив, що ніколи не любив Ламар, просто дозволив їй взяти владу в жіночій половині палацу, дозволив влаштовувати бали й бенкети для спраглих до свят і урочистостей придворних. Це знімало з нього відповідальність і давало більше часу для себе. Він волів проводити час на самоті у своїх покоях, йому більше подобалося читати старі фоліанти, шукаючи в них відповіді на те, як зруйнувати прокляття, ніж танцювати на святах, розважаючи розряджену юрбу зачарованих мешканців морського дня.