Глава 13.4

Айлін сиділа за столиком у саду, і різноколірні струмені фонтанів веселкою розпускалися над кущами темно-червоних коралів, вона ж дивилася на все це без колишнього захоплення, та й страх перед завтрашнім днем не давав насолоджуватися спокоєм. Тому що це був штиль перед бурею, яка ось-ось вибухне в підводному царстві. Занадто багато зла накопичилося в стінах палацу Делмара, і занадто мало залишилося часу, щоб спробувати все виправити.

Наяда ковзала розсіяним поглядом по стільниці: високий кубок, прикрашений перлами, в якому плескалося, дивним чином не змішуючись з морською водою, хмільне вино; величезне блюдо з мідіями й креветками; мушлі, наповнені червоною ікрою, схожою на розсипи сердоліку... Все це так дивно нагадувало Айлін ту першу вечерю з Делмаром, що вона поринула в приємні спогади й майже не слухала, про що говорять чоловіки.

А вони говорили про важливе. Про Дарувальника Благ і місця, де може бути захований алмаз. Про кракена — моторошне чудовисько, якого бояться всі моряки. Про те, як його перемогти. Кажуть, він настільки величезний, що з легкістю може проковтнути трищогловий корабель. Кажуть, без алмазу чудовисько стане маленькою рибкою — і тому не віддасть свій скарб нікому.

Айлін розуміла, що це буде найскладніше завдання, — адже тепер ілюзій немає. Всі наяди проти неї. І всі вони будуть заважати їй у спробах дістатися до алмазу, попри допомогу колишнього морського духа.

Грайр був дивно спокійний і меланхолійний — ніби й не був щойно однією ногою в могилі, ніби й не був бранцем Безодні... Дивовижний він, цей хлопець, такий юний і тендітний на вигляд, і такий впевнений у собі та сильний духом. Треба вчитися у нього, треба гнати малодушність, треба вірити в себе. Адже що буде без віри? Порожнеча. Ніщо.

— Айлін, ти чуєш? — Стурбований голос Делмара вирвав її з заціпеніння.

— Вибач, я замислилась… — Вона ніяково відклала столові прилади, і вони занадто голосно задзвеніли.

— Грайр захистить тебе, я вірю… і якби ти знала, як я не хочу відпускати тебе! — зламано й гірко сказав Делмар, і на його чолі пролягли зморшки. — Якби я тільки знав, до чого приведе мене гра з Морін і її почуттями…

— Ти не винен, — підхопила Айлін, — я  бачила все, бачила в одному… видінні. І я знаю, що ти не винен! А якби не прокляття… якби не все це… Ти б… ти б помер вже давно, і твої кістки згнили б… і ми б не зустрілися! Ніколи!

І це страшне слово пролунало між ними, ще більше нагрівши обстановку. Грайр кашлянув і підвівся, ледь не перевернувши столик, — він не звик бути людиною, і тому такий незграбний.

— Мені здається, зараз вам краще побути наодинці… — і він відійшов, щоб не заважати, не слухаючи плутані заперечення його царської величності й схвильованої наяди.

— Я ні про що не шкодую. Чуєш? — Айлін ніжно доторкнулася долонею до щоки свого повелителя і з радістю відзначила, що зморшки на його обличчі розгладилися. — А після того, як я змогла відшукати й врятувати Грайра, мені й зовсім море по коліно! Морін передбачила мені, що якщо я врятую морського духа, то він обов’язково допоможе...

Вона замовкла, побачивши, як очі Делмара застигли. Прибрала руку й відчула себе чайкою на скелястому обриві, яку зараз зірве штормовою хвилею. Кораблем, що потрапив у самий центр бурі. Човником, який мотає по хвилях, а берега не видно. Страшно не було... було таке відчуття, що вона зробила щось не так.

— Ти бачилася з Морін? — повільно, виважуючи кожне слово, промовив Делмар. І звук його голосу здавався відгомоном тієї давньої бурі, яка знищила підводне царство.

Айлін мовчки опустила очі, не наважуючись дивитися на його царську величність. Вона ніколи не думала, що коли-небудь він буде так розмовляти з нею. Але розуміла — це не злість і не лють, це не хаос виривається з Делмара. Він просто боїться за неї, боїться, що вона накоїть дурниць і загине у вічній темряві скелястих ущелин, де серед морських чудовиськ живе відьма.

І як тепер виправдатися? Що сказати? Як пояснити, що заради сестри вона тоді пішла до Морін? Слова порожні, слова — ніщо.

— Не мовчи, — вже м’якше попросив Делмар, і від звуку його голосу вже не хотілося тікати на край світу.

— Я винна, знаю, — тихо сказала вона, облизнувши пересохлі губи. Нервово граючи кубком, вона водила по його краю тонким пальцем, і він видавав тонкий свист, схожий на дивовижний спів наяд. Зітхнувши, продовжила: — І я повинна перепросити, що приховувала від тебе… але Морін — єдина, хто міг допомогти моїй нещасній сестрі. Есме сьогодні вранці повинні були відвести до гірських відьом. Назавжди. А вона... вона дуже боялася печер, де вони мешкають... вона мріяла піти в дивний світ Під-Горою, де живуть чарівники, що володіють магією землі. І я... я хотіла дізнатися у відьми, як їй допомогти.

— Допомогла? — похмуро запитав Делмар.

— Допомогла… — обережно поглянула на нього Айлін.

— Тоді пообіцяй мені, що наступного разу ти порадишся зі мною, перш ніж кинутися в якусь авантюру, — сухо вимагав він, відбираючи у наяди кубок.

— Якщо ти скажеш, що не сердишся на мене, — нерішуче посміхнулася вона, бачачи, що Делмар готовий пробачити її.

— Я боюся за тебе, — відповів він. — Розумієш?

— Морін… вона здалася мені хорошою, — раптом сказала Айлін. — Ми зможемо їй допомогти, коли впораємося з наслідками прокляття?