Глава 13.3

Делмар спробував покликати Тевоса, зосередившись лише на цьому. Якщо Айлін не встигне повернутися, може, королевич відшукає її?.. І через мить, ледь заклик вийшов за межі палацу, морського царя ніби стрілою пронизало, він ледь стримався від крику, відчувши у відповідь крик.

Здається, Тевос почув!

І він іде сюди!..

Але одночасно з цим Делмар зрозумів, що ворота ось-ось зачинять, і, порушуючи всі правила етикету, кинувся з тронного залу, не звертаючи уваги на здивовані вигуки придворних і прохання церемоніймейстера зупинитися. Пара радників з медузоподібними тілами, затягнутими в червоний оксамит, підлесливо белькотіли щось про пристойність, мчачи слідом, але не наважуючись торкнутися його царської величності, а Делмар, вибираючи крок, все так само впевнено й незворушно йшов до невблаганно зачинених стулок воріт.

— Стійте! — кинув він, коли минув коридор, прикрашений коралами й квітами з хризоліту, і опинився в просторому холі з прозорими стінами, схожими на скло або кришталь.

Рогаті вартові в довгих сріблястих плащах, покритих подобою риб’ячої луски, завмерли, розгубившись, і виряченими очима дивилися на свого повелителя, не знаючи, що робити. Делмар ніколи не з’являвся в цій частині палацу, зазвичай він не залишав своїх покоїв і декількох залів — тронного, танцювального й залу для бенкетів.  З палацу у його царської величності був окремий вихід, і якщо він збирався на прогулянку, то користувався виключно ним.

— Але, ваше царське… — квакнув церемоніймейстер і тут же замовк, усвідомивши, що не має ніякого права вказувати Делмару, що йому робити. Навіть якби той збожеволів і наказав запрягти в візок усіх своїх придворних, і то ніхто не смів би заперечити! Що вже говорити про таку дрібницю, як те, що Делмар покинув тронний зал в неурочний час...

— Відкрийте ворота, — лід у голосі морського царя, здавалося, заморозив усе навколо. Він чув за спиною перелякане щебетання Ламар і Солен, але фрейліни явно не наважувалися наблизитися, щоб про щось запитати, бо розуміли, що розлючений повелитель здатний не тільки впрягти в візок.

Мовчазні тіні вартових розчинили стулки мушлі, у синій імлі морської води спалахнули вогники — це були рибки-ліхтарники, які явно когось супроводжували до палацу, щоб цей хтось не заблукав у імлі, адже сонце на поверхні майже сіло, і в підмісячному світі запанувала ніч.

Делмар до болю в очах вдивлявся в сутінки і, нарешті, з полегшенням побачив перелякану й бліду Айлін, яку супроводжував королевич, цілком живий та зовсім не примарний. Він був таким, яким Делмар пам’ятав його під час їхньої першої зустрічі, — тоді тільки спускалося на море прокляття Морін, і Тевос прийшов просити того, кого він вважав гідним, врятувати те, що залишилося від його королівства.

І Делмар гідно ніс цей тягар, і зараз, дивлячись на юнака, з посмішкою того, хто веде його наяду по піску, з радістю й полегшенням думав про те, що, можливо, є кому повернути корону. І на кого залишити море.

Щоб піти. Щоб забути все це, як страшний сон.

Особливо нав’язаних пророцтвом наречених.

Згадавши про них, Делмар різко обернувся, пронизуючи пронизливим поглядом Солен. Вона зрозуміла, що повелитель злий, але лише гордовито підвела підборіддя й розправила плечі, немов вставала в бойову стійку.

Так, Айлін доведеться несолодко в цьому зміїному лігві. Але Делмар постарається зробити все для того, щоб захистити її. Він обіцяв. А морський цар завжди виконує свої обіцянки.

Він знову повернувся до Айлін. Вона чомусь почала йти повільніше, ніби до її ніг причепили важкі камені. Її погляд метався по сторонах, і було зрозуміло — вона злякалася. Але в цьому своєму стані, дивно беззахисній, наяда була гарна, як сто цариць. Вона була краща за дорогоцінні камені й вабила Делмара так, як ніколи і ніхто.

Здається, ніколи він не кохав раніше.

Але королевич вів її, і ось уже вона переступає поріг, зворушливо-тендітна у своїй туніці, підв’язаній тонким поясом з мушлями. І Делмар не витримав — він кинувся до неї, подолавши за мить ту відстань, що залишилася. Він схопив свою наяду і закружляв в обіймах, шепочучи їй про те, що сумував і майже зневірився, що вона повернеться.

А позаду наростав гул — багато придворних і навіть слуги поспішили до величезного холу, щоб подивитися на слабкість свого повелителя. Так, саме слабкістю вважали вони його поведінку, і це читалося в їхніх осудливих поглядах. Але вголос про це говорити поки що ніхто не наважувався. Можливо, боялися гніву його царської величності. Все-таки влада в його руках. Як і чарівний тризуб, одним ударом якого Делмар міг би розколоти скелю або викликати землетрус.

— Я не впоралася, — прошепотіла Айлін розгублено, — ти не повинен радіти мені… я підвела тебе, мій повелителю.

— Ти прийшла, і вже цим врятувала мене, — посміхнувся він, але тут же згадав про Солен, яка повернула йому скарб. І знову спалахнула злість — Айлін не могла заблукати, ймовірно, її кинули. Тільки — хто? Судячи з того, що всі, крім Солен, поверталися парами, то саме її можна звинувачувати в тому, що сталося. Але довести він це не міг — будуть слова Айлін проти слів Солен, і кому повірять?..

Королевич у цю мить галантно вклонився, вітаючи Делмара і його придворних. Він теж помітив невдоволення радників і фрейлін, але явно вирішив не звертати на це уваги.