Глава 13.2

Делмар все ще чекав. Він сидів і дивився вперед, але не бачив нікого і нічого — ні розряджених у шовк і атлас цікавих придворних, які перешіптувалися, не зводячи з його царської величності примружених очей, ні високих зеленуватих колон, що розпускалися широким нефритовим листям біля склепіння, прозорого, ніби сльози. Не бачив він і радників у білих перуках, які здивовано переглядалися прямо біля підніжжя трону, так і не дочекавшись від його царської високості відповіді — чи закривати двері в палац, знаменуючи цим, що все скінчено? Адже настав час підбивати підсумки підводних ігрищ, та й три наяди припливли, принісши скарби моря! Цього цілком достатньо, щоб перейти до нових етапів боротьби за вінець морської володарки.

Делмар же тягнув час. Він відчував, що Айлін повернеться, що вона встигне вплисти в стулки величезної мушлі, потрібно лише трохи почекати. Він відчував її десь поруч, як завжди раніше передчував народження шторму.

Дивні, незрозумілі, але такі приємні відчуття! Серце б’ється часто, кров поштовхами тече по венах, і здається — ще трохи, і поштовхи ці стануть такі сильні, що тонкі судини не витримають, лопнуть.

Як йому вдається стримувати тремтіння? Долоні відчувають холод каменів на підлокітниках трону, і Делмар, щоб хоч трохи забути про виснажливе очікування, тарабанить тонкими довгими пальцями по холодному мармуру, а перед уявним поглядом його — дівчина з крижаними очима, що безстрашно увійшла в море, щоб прийняти його таким, як є. Бурхливим у шторм. Диким і нещадним. Ніжним і люблячим у штиль.

Він хотів би стати для неї всім світом.

І хотілося вірити, що ще буде така можливість. Бо якщо Айлін не встигне повернутися — нехай навіть з порожніми руками — то йому доведеться виключити її з фрейлін, звичайно, вона може залишитися при дворі, але… Але бачитися вони більше не зможуть. Хотілося послати в Безодню всі ці стародавні прокляття і пророцтва і просто бути поруч з коханою.

Він готовий був відмовитися від трону, пішовши з Айлін у просту хатину рибалки, але знав, що не зможе кинути їх усіх... І Делмар обвів розгубленим поглядом своїх придворних, схожих на збіговисько страхолюдин. Звичайно, він звик до їхніх рогів, лап, хвостів і луски... звик до жаб’ячої морди свого церемоніймейстера, звик до того, що у ключниці замість голови — рибина, а ноги раз у раз намагаються перетворитися на риб’ячий хвіст, звик, що на балах у цьому прекрасному кришталевому палаці танцюють моторошні чорти, що у дам з-під пишних спідниць визирають копитця, а їхні кавалери прикрашені витими рогами, через що не можуть носити капелюхи... Дивний світ, світ, зачарований колись Голосом Безодні, який покликала Морін, щоб покарати його, Делмара, за нелюбов.

Добре, що вона все усвідомила. Що змирилася. Добре, що готова боротися з прокляттям разом з Делмаром — і не тому, що сподівається знову стати красивою і юною наядою і підкорити його. А тому що розуміє — той хаос, який зараз панує в підводному світі, може остаточно його знищити.

І час спливає. Рахунок вже йде навіть не на місячні цикли, він йде на дні. Раніше здавалося — попереду багато років, і можна зробити за ці роки чимало. Але вони пролетіли, промчали… так непомітно, так швидко, немов і не було їх, цих років. Немов минуло кілька ночей з тієї проклятої, наповненої болем і криками, ночі.

З тієї ночі, коли прокляття забрало юного рибалку в море, змивши все його село з лиця землі, а морський народ перетворило на моторошних чудовиськ або невидимих нікому привидів.

З тієї ночі, коли прибій відливав кров’ю і сріблом, а хвилі залишили на піску уламки знищеного світу.

З тієї ночі, коли всі почули Голос Безодні. І ледь не оглухли від жаху перед ним — так страшні були ці нелюдські звуки.

Але привиди давно не мучать Делмара — з тих самих пір, як на узбережжі народилася ця дивна дитина, яку полюбили духи. Сам королевич Тевос опікувався дитинкою, грав з нею, показував їй таємниці підземних гротів і красу підводного світу. Делмару на мить стало дуже сумно — він завжди відчував дивну спорідненість душ з Тевосом, може, тому, що той був його попередником. Раніше вони могли довго розмовляти про все — про шторми й вміння відводити їх подалі від берега, про сміливих рибалок, про кораловий сад — прекрасний і чарівний, з його дивовижними фонтанами й альтанками з рожевого мармуру. Про палац, який допомагала будувати магія морського духа, про наяд і бали — саме Тевос навчив Делмара, як примусити придворних забути втрати та не тужити за минулим, надавши їм нескінченні розваги... А тепер Тевос зник. Зник, немов його ніколи не було.

Делмар не чув його ось уже кілька днів — напевно, з того часу, як Айлін спустилася в підводний світ. Невже це якось пов’язано? Морський цар знав, що його попередник завжди оберігав Айлін, він же і показав її Делмару в один із сонячних літніх днів.

Дівчинка тоді часто бувала на березі зі старшою сестрою, вони лагодили сітки, чистили рибу, допомагали батькові давати лад човнам і розбирати улов. Вже тоді було ясно, що малятко виросте красунею — волосся її було блискучою сріблястою хвилею, шкіра здавалася сяючою і дивно гладенькою, а очі — настільки ясними й синіми, ніби увібрали в себе всю красу моря і каменю лазуриту. Ще незграбна як дитя, але вже невловимо граційна, Айлін танцювала в прибої, кружляла і стрибала, бризкаючи на сестру, а потім раптом завмирала на місці, приклавши долоню до чола. Немов бачила щось далеко, в тому туманному тумані, що йшов до берега.

Чи не Делмара вона тоді розгледіла? Він гойдався на хвилях, милуючись дівчинкою, і намагався уявити, якою вона виросте.