Глава 13.1

ГЛАВА 13

У Безодні стояла дивна тиша — ось що зрозуміла Айлін, коли вихор, що ледь не потягнув її в Ніщо, зник, лише піщинки танцювали над вигнутими гілочками коралів, нагадуючи про те, що щойно тут сталося. Але ж так чітко наяда бачила тронний зал і Делмара! І голос морського царя був такий близький, такий ніжний... Дарував спокій. Знову закипіли сльози, обпалюючи повіки, і Айлін зморгнула їх, розуміючи, що плакати — не вихід. Море й так солоне, навіщо додавати до нього смуток і тугу?

— Ти завжди була сильною, моя дівчинко, — почувся ласкавий голос королевича. — Дякую, що прийшла на допомогу...

Айлін посміхнулася йому, не маючи сили говорити, в горлі ніби застряг шматок скла. Але вона була рада, що дух прокинувся, втім, він уже не був ним — яке диво повернуло до життя примару, неважливо, головне — чарівника морів вдалося врятувати. Наяда закашлялася, але огидне скло лише тріснуло, ще більше дряпаючи гортань. Це все невиплакані сльози. Це все біль, яка не знаходить виходу.

Але буде ще час і для сліз, і для туги. Потім, коли вона вибереться з цього проклятого місця.

— Я думаю, що тепер зможу тобі допомогти, — посміхнувся королевич, обмацуючи себе і не вірячи, що він знову з плоті і крові. Занадто довго він був безтілесним привидом, занадто довго був піною морською і водою солоною, занадто довго був вітром і сонячним променем, коралами на дні... він був усім і нічим одночасно всі ці роки, і забув, як це — бути живим. Чи згадає?

— Я буду рада, — нарешті хрипко вимовила Айлін, намагаючись впоратися з відчаєм, який знову охоплював її. Але не можна, не можна піддаватися цьому почуттю! Воно подібне до морської Безодні або болотистого лугу, що під пишною зеленою травою ховає смердючий трунок, або прірви — нескінченної, крижаної. Прірви, з якої не виберешся.

— Головне — вірити, розумієш? — Королевич підвівся, знімаючи з плеча краба, що вчепився в камзол. Його трохи хитало, але він все ж утримався на ногах. — І якщо твоя віра буде достатньо міцною, то ти впораєшся з будь-яким чорним чаклунством.

— Це що, витівки Морін? — розчаровано скрикнула Айлін, притиснувши долоні до щоки, які миттєво спалахнули. Невже даремно вона довірилася відьмі? Адже якщо Морін замислила підлість, то могла й сестру її відправити зовсім не в край вічної юності та краси, куди та прагнула... Уявилося, як блукає в похмурій темряві жахливого невідомого світу нещасна Есме, як кличе на допомогу, але нікому простягнути їй руку, нікому вивести до сонця... стало моторошно і боляче.

— Ні, вона тут не винна. Зла від неї давно не бачили... — і в голосі королевича з’явилася давня глуха туга.

Його очі стали осколками льоду, і в них відбилося поклоніння й захоплення прекрасною морською царицею, яка любила розчісувати своє довге волосся, сидячи на скелі. Вона співала, дула в чарівну мушлю, і тоді на морі піднімалася буря. А цариця сміялася, і грім вторив їй, її очі блищали, і блискавки тут же розпускалися на чорному шовку неба… Морін любила пустощі та ігри. Морін любила топити кораблі та руйнувати людські поселення. Морін завжди була зла й норовлива, як хвилі, як саме море. Але королевич все одно любив її.

Все це Айлін побачила в його погляді й здивовано завмерла, не наважуючись запитати про те давнє почуття. Боялася розворушити старі рани. Втім, те, що вона згадала ім’я морської відьми, вже зірвало скоринки з цих ран. Адже вони не зажили. І навряд чи заживуть, якщо через стільки років і стільки образ той, хто був морським духом, все ще може кохати відьму, через яку зруйнувався весь його світ.

Через яку він втратив все.

— Вона не стала б губити тебе, розумієш?.. Ти потрібна їй, щоб впоратися з наслідками того, що колись було випущено на волю з Безодні. Ти потрібна їй, щоб… — запнувся він, не знаючи, як пояснити.

— Повернути все, як було? — видихнула Айлін здивовано. Треба ж, як все просто! І чомусь думка, що вона не стане морською повелителькою, анітрохи не засмутила, не заподіяла болю, не поранила. Головне — бути поруч з Делмаром. Це до нього вона йшла, до нього — все своє життя. Не до царської корони, а до прекрасного чоловіка, який колись врятував людей і з уламків старого створив новий світ. Нехай не ідеальний, але наповнений гармонією і порядком. Він переміг хаос, приборкав Безодню.

І жити з Делмаром вона готова в рибальській хатинці, в скелястій печері, де завгодно! Адже не заради палацу й розкішних покоїв спустилася Айлін в підводне царство.

— Не зовсім… — похмурнів королевич. — Як раніше, ніколи не буде, ми з Морін показали свою неспроможність як правителі. Вона не втримала Безодню, а я з нею не впорався і не захистив свій народ. Можливо, всі мої піддані вже мертві, я нічого про них не знаю… смію лише сподіватися, що, знищивши злі чари, ми повернемо їх. Або дамо їм гідне посмертя. Правити повинен сильний і чесний. І я перший буду наполягати на тому, що корона морського царя повинна залишитися у того, хто впорався з наслідками руйнувань.

— Знаєш, а всі його придворні — морські чорти, риби, жабоподібні істоти… вони ж можуть бути зачаровані? — раптом запитала Айлін і тривожно озирнулася — вони стоять і розмовляють занадто довго, треба все-таки вибиратися з цього проклятого місця.

Ніби відчувши бажання наяди поплисти звідси якомога швидше, колишній морський дух коротко кивнув і взяв її за руку, попрямувавши до арки, яка і привела Айлін з її заклятою подругою в Безодню в пошуках скарбу.