Глава 12.3

Айлін  слухала море.

Воно шумно дихало й билося об скляний купол, що відгородив наяду від усього підводного світу після того, як підла фрейліна володаря глибин обдурила її, зачинивши в Безодні.

Айлін слухала море.

Воно намагалося її заспокоїти, воно говорило — не плач, маленька наяда, все буде добре, все налагодиться, ти знайдеш головний скарб мій, ти впораєшся з усіма проблемами, з усіма страхами.

Айлін слухала море — відчайдушно-жадібно, тужливо й приречено.

Воно шелестіло хвилями, виблискувало сонячними бурштиновими променями й дивною камелією розпускалося десь у неозорій височині, куди наяда навряд чи потрапить, — адже немає виходу з-під прозорого кришталевого купола. І море дарувало спокій, намагалося втихомирити печаль.

Море говорило Айлін — ти смілива. І відчайдушна, як ті моряки, що не боялися виходити в шторм або перепливати мене в пошуках нових земель. І ти переможеш. І винні будуть покарані.

Ось карати нікого Айлін не хотілося, попри своє скрутне становище. Навіть думаючи про Солен, яка вчинила так зрадницьки, вкравши скарб Безодні, наяда відчувала не злість, а розчарування та смуток. Адже вона повірила Солен! Повірила в щирість її почуттів, в те, що Делмар їй не потрібен, що вона не суперниця Айлін. Мабуть, праві були ті, хто говорив, що потрібно ставати зубастою акулою, щоб обійти всіх інших фрейлін повелителя підводного царства. Але як бути Айлін, якщо ікла у неї так і не відросли?

Море говорило — відкинь страх, відкинь біль. Слухай своє серце.

І вона слухала. Уважно-уважно.

Серце просило не відступати, не піддаватися відчаю, не слухати страх. Але підводна в’язниця була міцною, кришталевий купол виблискував веселкою, іскрився... і виходу не було, і були лише червоні корали, що здавалися лугом, залитим кров’ю, і був кам’янистий пісок, перемішаний з дрібними мушлями, який від довгого сидіння впивався в ноги, залишаючи на шкірі сліди, схожі на темну луску. На колінах навіть з’явилися маленькі ранки, і крапельки крові залишилися на камені, який Айлін знайшла біля зруйнованої колони, втомившись мучитися від сидіння на гострих мушлях.

А відчай ставав все гіршим, все сильнішим. Він затискав горло, дряпав зсередини, ламав ребра й вивертав душу навиворіт. Сльози душили, але заплакати не вийшло — і Айлін терла очі до почервоніння, вдихаючи вологий туман, який у цьому світі чарівним чином заміняв густу воду. 

Відчай рвався і бився об клітку ребер, і здавалося, цієї ночі Айлін не переживе. Поглине її морок Безодні, перетворить на морську піну або подобу духа — таким був королевич і його придворні, коли припливали до неї в дитинстві на високих хвилях. І буде вона вічно блукати в синіх сутінках, буде вічно битися об скелі й плакати з холодним північним вітром про свою гірку долю.

Не сама зрада, і не вимушений полон у цьому дивному місці, наповненому морськими квітами, і не страх програти, лише відчай… Відчай зводив з розуму, позбавляючи здатності дихати й думати.

Наяді здавалося, що якщо вона залишиться тут і запізниться приплисти до палацу морського царя вчасно, то ніколи більше не побачить Делмара. Якщо страшне прокляття багато сотень років тому знищило всіх мешканців глибин, перетворивши їх на чудовиськ... хто знає, що станеться з її повелителем?

Що було головним?

Це питання так виразно пролунало в тиші Безодні, ніби хтось поставив його вголос. Айлін здригнулася, забігаючи, гарячково блискаючи очима, але в синій імлі не було видно нікого й нічого — тільки червоні корали, тільки білі уламки колон, тільки іржавий пісок і зелені батоги водоростей, що здавалися здалеку волоссям наяд.

Що ж?.. Туга і біль, відчай, що палить душу? Або — пошуки виходу?

Невже те, що вона сидить і жаліє себе, страждає від безвиході, допоможе впоратися з проблемами? Або це лише чергове випробування? Тільки цього разу — на силу волі? На жагу до перемоги й життя? На бажання жити, врешті-решт?!

І відчай, і туга зникли, поступившись місцем злості. І Айлін підхопилася, кинулася до арки, через яку не так давно пройшла слідом за суперницею, яка кинула її на самоті. Вкрадений в Айлін шанс вона використає, в цьому можна не сумніватися, але наяді не вірилося, що морський цар повірить Солен.

Солен була отруйною змією, і якщо сама вона, лише тиждень тому потрапивши в підводний світ, не змогла відразу розпізнати хитру істоту, то невже Делмар, який спостерігав за своїми фрейлінами не один рік, не знає, хто з них здатний на підлість? Так, при дворі морського царя можна було загинути, але  Айлін не дасть відчаю та страху затягнути її в морок!

Вона буде боротися. До останнього.

Вона не стане чекати, поки море допоможе їй.

Вона сама вимагатиме допомоги.

І Айлін почала шукати лазівку — їй не вірилося, що неможливо ніяк передати звідси про себе звістку хоч комусь — наприклад, морській відьмі. Чомусь вірилося, що Морін допоможе, адже вона кається в тому, що зробила з підводним світом, і щиро хоче допомогти.

Щиро? Айлін зітхнула, подумавши, що занадто впевнено вона роздає свою довіру, занадто легко бачить хороше там, де його немає й бути не може. Хоча... немає абсолютної темряви. Скрізь і в усьому, в будь-якій істоті є світло, нехай хоча б іскорка його, і цю іскорку можна як загасити, так і роздмухати у величезну пожежу.