Глава 12.2

Делмар відкрив очі, і марення зникло. Він знову стояв у своїй тронній залі, в тиші. Церемоніймейстер схилився так низько, що його перука підмітала підлогу, здається, він був наляканий докором його царської величності.

— Мій пане… — до зали впливла співачка, тримаючи за руку свою подругу. Та немов намагалася сховатися за наядою, відводячи очі.

— Я слухаю вас, — прихильно кивнув Делмар, відкидаючи поли плаща та сідаючи на трон. Підняв в очікуванні брови — невже ці рибки щось знайшли?.. Буде сумно, якщо вони обійшли Айлін.

Міністр крякнув, немов і справді був жабою, і так само, не розгинаючись, відскочив убік, ніби вирішив сховатися за однією з колон. Мабуть, усі придворні зараз боялися його царської величності, оскільки ніхто не знав, чим закінчиться це випробування.

А інтерес Делмара до нової фрейліни був помітний всім.

— Ми не впоралися, — тихо сказала рудоволоса наяда, опускаючи голову. Розчарування в очах її подруги, страх бути вигнаною, бажання залишитися в палаці — все це чітко прочиталося на обличчі Стелли.

А Дарія раптом заспівала — і її голос кришталево дзвенів у тронній залі, лився струмочком — чарівним і казковим. І в цій пісні було все — і вдячність за нове життя, і обіцянка бути покірною своєму володареві, яку б долю він не дав наядам. І було там палке бажання жити серед червоних коралів і нефритових башточок золотого палацу Делмара... Наяди не хотіли йти. Але вони ніколи не були заздрісними, вони не плекали підступів і не намагалися обмовити нових фрейлін.

І Делмар повірив пісні, і ласкавим кивком відпустив подруг.

Вони відступили в тінь колон, ставши частиною свити, втративши свою колишню владу, але судячи з усього, це анітрохи не засмучувало їх. Адже вони все так само можуть танцювати на підводних балах, їздити по просторах моря на золотих колісницях і жити в розкоші цього дивного світу. Повертатися нагору, в селище, де їх давно поховали, наяди не хотіли.

Та й що чекало на них там, серед ковилових просторів і сухого вересу? Страх рибалок і їхніх дружин? Їх би обходили стороною, заборонивши дітям наближатися до дівчат, відкинутих морем. Їх би ніхто не взяв за дружин, і жили б вони, немов прокажені. Так і постаріли б і померли в самотності... А тут звичний світ, звичні розваги й радості. Тут чари та прадавня магія моря... Тут довге життя й вічна молодість.

А Делмар одразу забув про наяд, втупившись на Солен, що впливала у двері. З переможним виглядом вона тримала в руках корону з потемнілого від часу золота, але каменів у виїмках не було. А морський цар добре пам’ятав великий алмаз посередині і розсип смарагдів і рубінів навколо нього.

Залишилися Айлін, Арея і Ламар... їх поки не було, і є надія, що його прекрасна Айлін знайде саме алмаз. Тоді можна буде визнати перемогу Солен недійсною. Думки Делмала гарячково металися, і він намагався придумати, як викрутитися з цієї спірної ситуації, не порушивши закон.

Він може поставити свою волю вище за волю моря, але тоді Прадавній народ назавжди стане бранцем прокляття, тоді сам він втратить серце, і воно перетвориться на шматок льоду. А чи потрібна буде це Айлін?

Чи не відвернеться вона від нього з презирством?

Що ж робити?

А Солен все ближче, і холод її погляду змушує заціпеніти. І в її очах Делмар бачить все, що сталося по дорозі до Безодні, — і як Айлін врятувала наяду, і як знайшла кістки Прадавнього, і як наблизилися дві морські діви до воріт, що ведуть до скарбу, який зараз виблискує в руках Солен. А далі — туман. І порожнеча. Не можна зазирнути в морок Безодні, занадто багато там таємниць.

— Ти повернулася сама? — Делмар намагався говорити холодно й суворо, щоб ніхто не зрозумів, що він переживає, щоб його страх не був помітний нікому. А він боявся. Дуже боявся — що зараз Солен скаже, що Айлін загинула або не змогла пройти до воріт, або ще щось сталося, що може завадити їй стати морською царицею… Серце билося в горлі, серце, здавалося, зараз вистрибне. Делмар стиснув тризуб, щоб не похитнутися, щоб ніхто не побачив його слабкості.

Але Солен, здається, зрозуміла, і в очах світловолосої наяди промайнула розгубленість.

— Вона... вона не змогла вибратися з Безодні, — промовила наяда якомога сумніше. Підпливла до трону, поклала біля ніг свого повелителя корону. — Але зате я здобула скарб. Головний скарб!

І Солен озирнулася, ніби закликаючи всіх бути свідками цього. Вона злякалася, що Делмар не визнає її перемоги, і це було видно на її зблідлому обличчі.

— Ти бачила, що вона залишилася? — нахмурився Делмар, знаючи, що зараз бачить і вона, і всі придворні — зародження бурі в його сірих очах, схожих на хмари, що йдуть на небі перед грозою. І ця буря може змісти все на своєму шляху, нікого не помилує, нікому не дасть волі! Його волосся стало блакитним, миттю змінивши колір із золотистого на синій, вилиці загострилися, а луска на обличчі зачервоніла, немовби на ній виступила кров.

Втім, серце рвалося на частини й кровоточило — тільки ніхто цього не побачить.

— Так, мій пане, вона залишилася в Безодні, — сміливо й байдуже дивилася на свого володаря Солен.

Скільки витримки! Якби не любов до Айлін, Делмар не зміг би встояти проти такої сили волі й шаленого бажання домогтися свого. Але було ще дещо — він не відчував кохання ні до неї, ні з її боку. Солен була крижаною статуєю, нічним дощем, холодним потоком північних морів, через який замерзають поля, а земля вкривається снігом. Солен не вміла кохати, ось що зрозумів Делмар, дивлячись зараз в її очі.