Глава 12.1

Нефритові колони, прикрашені різьбленим візерунком з листя та квітів, ловили останні відблиски бурштинового світла, медовими патьоками стікаючи по кришталевому куполу — сонце на поверхні згасало. І світло це ставало насиченішим з кожною миттю, ось уже промені світять сердоліковим, ось-ось хлине кривавий захід, поступово поступившись місцем густій синяві, і тільки світильники будуть горіти в сутінках підводного світу.

І час, відведений на випробування для наяд, закінчиться.

І в Айлін, яка все ще десь плаває, не буде шансу пройти далі, — його царській величності доведеться змиритися з цим. А він не зможе. І що тоді?..

Делмар сидів на своєму прикрашеному перлами й перламутровими мушлями троні в очікуванні тих наяд, які повернуться з випробування. Його думки блукали десь далеко — в минулому, в тому туманному забутому минулому, де він був простим смертним, який посмів відмовити в коханні морській цариці. За завісою років примхи повелительки глибин здавалися безглуздими, і здається, зараз Делмар зміг би знайти вихід із ситуації. Він не насміхався б над почуттями її. Він би чуже серце не розбивав. Тому що тепер знає, на що здатне кохання, яке перетворюється на ненависть.

Добре, що вона все усвідомила, — та, яка викликала страшну бурю, що знищила цей світ. Та, яка заспівала для Безодні прокляту руйнівну Пісню Глибин. І Голос Безодні, вирвавшись на свободу, накоїв чимало лиха... величезні жертви, загибель старого світу — все це поклали на вівтар мертвих морських богів. І зараз був останній шанс позбутися влади стародавніх проклять і злих чар.

Добре, хоч на поверхні все залишилося як раніше. Майже як раніше. Все так само виходять в море сильні й сміливі чоловіки, так само їздять торговці узбережжям, так само степові трави гойдаються з вітром... Іноді його царська величність сумував за світом смертних, сумував за пустками вересу й простими людськими радощами. Але туга ця швидко проходила, її можна було вгамувати морем і спокоєм блакитних глибин, що зберігають загадки цього дивного й чарівного царства.

Тепер залишилося лише дочекатися наяд. І Делмар хотів вірити, що Айлін впорається із завданням.

Першою з’явилася Астра — вона була сумна, в очах тремтіли тіні інших світів. Вона не намагалася щось розповісти про свою подорож до морської Безодні, лише ковзнула до трону його царської величності, сіла на сходи, дивлячись на свого повелителя з тугою і... полегшенням? На довгих чорних віях наяди тремтіли сльози, виблискуючи в світлі чарівних світильників, і немов величезні топази — сині-сині, як море в сонячну погоду — сяяли її очі.

Дивно. Раніше Делмар думав, що очі Астри теплого бурштинового відтінку — як деревна смола або як сонце, що ковзає по хвилях  моря... невже наяда настільки зрослася з цим глибинним світом, що навіть колір її очей змінився? Ось вже дива!

Астра продовжувала мовчати. І погляду не відводила.

Вона прощалася, зрозумів Делмар. І відчув полегшення. Але спробував не показати своїх почуттів, подарувавши смаглявці на прощання мить тріумфу — нехай вона буде впевнена, що він сумує за нею.

— Я не впоралася, — тихо сказала вона, коли перше збентеження минуло.

Придворні, що стояли біля колон, ніяк не реагували на слова фрейліни — втім, їм було байдуже, хто переможе в цьому змаганні. Байдуже шелестіли віяла в руках рибок, чиї плавники потемніли, відчуваючи тугу наяди, холодно й рівно дивилися на неї морські чорти, які раніше навперебій запрошували фрейліну танцювати. Церемоніймейстер рушив до Астри, щоб відвести її, але Делмар попереджувально підняв долоню, забороняючи міністру навіть наближатися до трону.

І знову подивився на Астру. І погляд його був сповнений надії. Але на що?.. Напевно, на те, що зараз відчиняться стулки дверей і що впливе з переможною посмішкою його Айлін... що вона буде сміятися й радіти поверненню під кришталеві склепіння його палацу.

І ніколи не покине його.

Делмар зрозумів, чого боїться найбільше, — що вона залишить його і його світ заради колишнього життя. Що піде нагору.

Але зараз на сходах сиділа інша. І нехай він не відчував до цієї іншої нічого — він повинен був її втішити. Підтримати. Дати надію. Відпустити вільною. Нехай буде щаслива!

— Ти не повинна сумувати, — м’яко сказав Делмар, і звук його голосу був хвилею, що набігла на пісок, пестячи його. Любові та пристрасті не було, лише нескінченне терпіння. І розуміння. Турбота — братська, дружня.

— Але що тепер буде зі мною? — підхопилася наяда, хапаючи Делмара за руки, чіпляючись за нього з відчаєм потопельниці. Ось зараз хвилі зімкнуться над її головою, і вічна темрява назавжди поховає в морській безодні. В її погляді читалося — допоможи мені знайти шлях у цьому тумані безчасся!.. Як мені жити далі?

— А чого б ти сама хотіла? — запитав Делмар, погладивши наяду по руці, і від цих дотиків вщухала злість і лють Астри, погляд більше не горів відчаєм. Морський цар відчував це, приймаючи всі її емоції.

Наяда замислилася, втупившись у стіну, прикрашену квітами з гірського кришталю, немов гра світла й тіні на гранях кристалів могла дати відповідь. Що бачила там полонянка й господиня моря, яка провела так багато часу на дні? Чи забула вона степи й ковиловий простір доріг, чи хоче відправитися слідом за галасливою юрбою мандрівників, що йдуть на захід сонця веселим табором? Може, миліше їй буде життя при дворі, серед придворних, у вічних балах і розвагах?.. Але ні, погляд, переведений на морських чортів і їхніх супутниць з риб’ячими головами, говорив про те, що підводний світ набрид Астрі. Та й ніколи вона не любила море. Завжди була чужою для нього, а воно — для неї. І ще... вона боялася його. Боялася бур і штормів, боялася морського чаклунства, не розуміючи його, не бажаючи навіть зрозуміти.