Глава 11.3

Вода рівномірно світилася синявою — глибокою, сапфіровою, повною таємниць і містерій, корали розповзалися в сторони, варто було Айлін ступити на пісок. Сил плисти не було, немов на руки й ноги повісили важкі ланцюги, і наяда повільно йшла туди, де востаннє бачила подругу. Подругу? Ось і вона — біля склепіння, схованого за скелею.

— Здогадалася? — холодно поцікавилася Солен, стоячи спиною до мармурової колони, настільки високої, що невідомо було, де вона закінчується. Витончена ліпнина у вигляді змійок обплітала камінь, і вилися по ньому тріщини — немов срібна павутинка.

Айлін мовчки дивилася на золоту корону в руках Солен. У зубцях її бракувало каменів, метал був старий, потемнів від часу, але було ясно — ця річ важлива. Від неї  ніби йшли хвилі тепла, як від маленького сонця.

Здається, схожа прикраса була на морській цариці з марення, коли Айлін на балу зробила крок у світ дзеркал...

— Так, це і є той самий скарб з Безодні, який ми повинні принести нашому володареві. — Солен ніжно погладила корону й посміхнулася — хижо, наче акула. Худорлява й гостроноса, з високими вилицями  та запалими очницями, вона й справді здавалася зараз цією морською істотою, вся краса кудись зникла... або й не було її, краси? Сукня висіла лахміттям, вишивка порвалася, немов наяда повзала по скелях, а перлова нитка розсипалася перламутровими крапельками по піску, від чого здавалося, що великі крижані градини виблискують та іскряться в примарному світлі Безодні. Синява густішала, немовби в сонячний полудень раптом вийшли хмари й сховали світило.

— І ти його принесеш… — нарешті сказала Айлін із сумом. — І станеш тією, хто пройшов це випробування. Так? А я була потрібна, щоб відімкнути двері… але чому саме я? Хто завгодно міг допомогти…

— А як же випробування відьми? — зашипіла Солен, її обличчя спотворилося, очі звузилися. — Якби на твоєму місці була інша — чи стала б вона мене виручати, ризикуючи собою? Або… раптом відьма схопила б тебе? Як думаєш, чи стала б я рятувати суперницю?.. Спробувала б, розуміючи, що двері сама не відчиню, але… але відьма не повірила б у мою щирість! Тож, дорога Айлін, я буду єдиною, хто зміг дістати головний скарб з дна Безодні. Будуть і інші... ті, хто принесуть камені. Але я, і тільки я буду переможницею! І я надіну цю корону! Я стану морською володаркою!

— Тобто я до палацу не повернуся? — голос Айлін затремтів, але вона намагалася підтримати розмову, намагаючись придумати якийсь вихід. Зробила крок ближче, але Солен відсахнулася, притискаючи до себе корону. — Чому ти мовчиш?.. Все обман? Так? Все ілюзія?.. Навіщо ти плавала зі мною до відьми, навіщо допомагала?..

— Я ж сказала, — різко кинула Солен, відступаючи в червоне поле коралів. — Сказала ж!

Здавалося, за наядою плескається кров, а гул течії — це стогін прадавнього моря, яке не любить брехні та зради.

— Я ж сказала, — повторила Солен зло, — що тільки ти могла допомогти мені дійти сюди. Тільки добре серце розжалобить відьму… і відкриє ворота, і вкаже шлях до скарбу…

— Добре?.. Змилосердиться?.. — недобре передчуття шкрябнуло Айлін у грудях. — Це ти підкинула кровоточиве серце до мого порогу?..

— Це була перевірка… якби ти влаштувала скандал і попросила нашого володаря суворо покарати кривдника, можна було б забути про спроби пройти з тобою сюди… Але ти удала, що нічого не сталося… ти спробувала подружитися з усіма… ти була мила та ніжна…

— І якби я була… іншою?.. Такою, як ти… як інші?.. ти б мене вбила, як вбивала всіх до мене?.. — з жахом запитала Айлін, прикривши губи долонею. Прикусила губу, щоб не закричати. Відчай і біль плескалися в крові отруйним соком чорних ягід, що дозрівають до осені на сірих скелях, де живуть гірські відьми.

Ось і все. Не побачити Есме, не попрощатися з батьками... І Делмара не попередити! Серце Айлін розірвано — немов Солен встромила в нього кинджал і провернула, щоб заподіяти ще більший біль.

— Прощавай, — сказала Солен, миттєво заспокоївшись. — Мені здається, ми й так занадто розговорилися...  Треба встигнути першою до палацу...

— Є ще скарби? — крикнула Айлін, кинувшись слідом за наядою, але вдарилася об прозору скляну стіну. Ковзнула вбік, вгору, гарячково обмацуючи долонями слизьку поверхню, але марно — куди б не торкнулася, скрізь було скло. Немов Айлін опинилася під величезним куполом.

А Солен тим часом майнула до воріт, що заклично розчинилися їй назустріч. Вони райдужно виблискували, і блиск перламутру та перлів засліпив очі залишеної в Безодні Айлін. Вона кричала, але її крик тонув у синіх сутінках, що ставали все темнішими. Морські анемони ворушили щупальцями й тягнулися отруйними вусиками до наяди, а вона металася по своїй в’язниці в пошуках виходу.

Але його не було.

Солен обернулася, перш ніж зникнути в порталі, знущально помахала рукою і послала суперниці поцілунок, явно сподіваючись попрощатися назавжди. Луска її стала отруйно-зеленою, губи посиніли, а обличчя набуло дивної форми, немов наяда повільно, але впевнено перетворювалася на рибу, схожу на ключницю Лауру. Навіть на волоссі з’явилася біла вуаль плавників...

Прокляття Прадавніх, які не бажають віддавати заховані скарби? Або це справжній вигляд Солен, а всі бачили лише личину, прекрасну й ніжну? Зараз вона була страшна, як всі гріхи світу...

Невже Делмар повірить їй?.. Айлін перестала метатися, зрозумівши, що вибратися з-під купола не вийде. Спробувала заспокоїтися — паніка зараз тільки зашкодить. Правда, сльози стримати було важко, і вони дрібними білими перлами падали на золотистий пісок Безодні.