Глава 11.2

Перед наядами височіла величезна мармурова арка, прикрашена фігурами, майстерно вирізаними із зеленого кварцу, — тритони й морські чорти зійшлися в шаленій сутичці на палубі затонулого корабля, зарослого водоростями та мушлями, і була ця битва настільки живою, що здавалося, ворушаться плавники й волосся тих, хто б’ється, рухаються їхні фігури, танцюючи по палубі, в якій видніються величезні дірки... ось відкололася рука однієї зі статуй, пішла тріщина по іншій... немов і справді йшла невидима боротьба.

— Напевно, це ті, кого обернули на камінь... — прошепотіла Солен, з жахом розглядаючи моторошний барельєф. — Сподіваюся, вони не оживуть...

— Ти жорстока... — нахмурилася Айлін.

— Потрапити під гарячу руку воїнів, які вічність провели в невідомому світі чаклунства, я не бажаю… давай швидше відкриємо двері й подивимося, що повинні доставити до двору Делмара. Нам колись казали, що там чекатиме щось дивовижне... щось, що допоможе нашому володарю впоратися з прокляттями морської відьми... ще до того, як ти й Ламар потрапили до нас... напевно, вона теж не знає, що шукати, це буде нам на руку...

І в голосі подруги Айлін почула жадібність, але відігнала від себе нехороші думки, а Солен взяла її за руку — долоня була холодною, як у риби, — і потягнула до стулок мушлі, що служили брамою в Безодню.

Айлін же спіймала себе на думці, що не пам’ятає наказу знайти скарб. Не було такого! Чому вона не чула нічого про це завдання?.. Знову чари?.. Але чиї? Хто намагається перешкодити Айлін перемогти у випробуваннях?..

Море розкинуло свої простори, море розкривало свої таємниці... ворота світилися привабливо й райдужно, а дрібні перлини на їх стулках були викладені дивним візерунком, схожим на той, що йшов по руці Айлін.

Що таке морська Безодня? Це місце, де зароджуються бурі  та шторми. Це серце гроз і вітрів, що вирують на поверхні в злу негоду. Це місце, де живуть чудовиська, місце, де все починається і все закінчується. Світ, створений з мрій морського народу, що зник з Великою Бурею в небуття. Йдучи, ті зачинили його, але ключі залишилися у Делмара.

До речі, чому він вижив? Чому не зник, не перетворився на чудовисько, не став духом або демоном?.. Чи тільки тому, що зумів пробачити? У старих казках, які Айлін чула в дитинстві, говорилося, що він осідлав Шторм, приборкав його, підкорив своїй волі.

Двері, ледь ключі були вставлені в замки, заклично розчинилися, і погляду Айлін відкрилося строкате поле актиній. Морські квіти всіх відтінків — від перлинно-білого до червоно-чорного — встеляли морське дно до самого горизонту, і серед них зубами старої відьми стирчали поодинокі скелі, схожі на високі стовпи або колони. На відміну від інших коралів, що здавалися вирізаними з кварцу, актинії були м’якими, немов губки, наповнені водою, і вони тремтіли й гнулися від течії, що м’яко пестила цей дивний морський луг, такий схожий на земний, з його великими ромашками й тюльпанами... Краса така, що дух захоплює!

І Айлін завмерла, ледь дихаючи, посміхаючись, вона дивилася на актинії і спочатку не помітила, що Солен поспіхом кинулася вперед, вишукуючи щось у нескінченному полі морських квітів. Коли ж Айлін звернула увагу на подругу, та вже була далеко, і довелося поспішити, щоб наздогнати її.

З деяких актиній, які були так схожі на анемони, що цвіли на узбережжі, вилися явно отруйні нитки. Айлін знала — якщо доторкнутися до щупальця цієї морської квітки, можна обпектися, не смертельно, але дуже неприємно... Не хотілося зіпсувати шкіру, не хотілося б отримати потворні шрами.

Піщинки на трубчастих тілах виглядали золотистим пилком, і Айлін, обережно пропливаючи над небезпечними, але красивими квітами, зрозуміла, що скучила за сушею — не дуже, але рівно настільки, щоб захотілося посидіти на скелі, дивлячись на сонце і на те, як далеко, з боку сходу, цвітуть вересові пустки. Краї щупалець актинії тягнулися до наяди, але вона швидко плила далі, намагаючись наздогнати Солен якомога швидше.

Почалися зарості, схожі на рожеві гвоздики, — вони були настільки ніжні і трепетно-грайливі, що Айлін не втрималася і замилувалася ними, пропустивши той момент, коли Солен кудись зникла. Коли наяда прокинулася, вона зрозуміла, що знаходиться тут одна.

Виблискували морські луки, над ними плавали великі медузи, чиї тіла нагадували м’які корали, але подруги ніде не було. Єдине місце, де вона могла сховатися, — мармурова брила, що височіла праворуч, — і Айлін, не роздумуючи, кинулася туди, вже не звертаючи уваги на всю красу актиній. Їй стало страшно й незрозуміло, як взагалі вона могла захопитися квітами, коли вирішується доля підводного світу! Невже це чиєсь зле зачарування?..

Кілька актиній лягли на бік і поповзли, немов величезні сині черв’яки з білими щупальцями... за цим було не дуже приємно спостерігати, і Айлін постаралася дивитися тільки на білий мармур, за яким, судячи з усього, і сховалася її подруга.

Подруга?

І чому вона зникла?

Адже вона розуміла, що одна сюди не проникне, і Айлін була потрібна саме для цього — відкрити двері. Хотілося довіряти Солен, особливо після всього того, що вони пережили, дуже хотілося! Але — як не страшно було це визнавати — здається, фрейліна морського царя не була чесна з Айлін.

Інакше не зникла б.

Не кинула б її.

Вінчики щупалець актиній тремтіли, і Айлін відчувала, що її серце теж збивається з ритму...